Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Савка. То вже лу­пiть кра­ще ви, ку­ме, та дай­те.

Герасим. Не­ма! Хоч но­са вiдк­ру­ти, то й де­сят­ки зай­вої не вит­ру­сиш - всi вiд­дав за зем­лю.

Савка. Де ж тi гро­шi, ку­ме? Я сам не раз, не два

Герасим. Та гос­подь їх знає. Я над цим ду­мав.

Савка. Чув я, що Жо­лудь не­чис­тi гро­шi має, вiд са­мо­го, не при ха­тi зга­ду­ючи, са­та­ни, то, мо­же, й дру­гi так са­ме дос­та­ли… Тiлько де ж во­ни з ним поз­най­оми­лись i як? От що цi­ка­во! Вже ж i я не по­лох­ли­во­го де­сят­ка, пi­шов би до нього в гос­тi у са­ме пек­ло: на­до­ку­чи­ло отак раз у раз по­зи­ча­ти, не­хай би дав, iро­дiв син! Чи ду­шу йо­му, лу­ци­пi­ро­вi, тре­ба, то не­хай би брав, бо без ду­шi, ма­буть, лег­ше, як без гро­шей. Я вам, ку­ме, приз­на­юсь, що сам хо­див пiд Iва­на Ку­пай­ла, як ме­нi ка­за­но, на роз­до­рiж­жя… По­вi­ри­те, звав, не­хай бог прос­тить, Гна­та безп'ято­го! Так що ж - не вий­шов, тiлько на­ля­кав.

Герасим. Цi­ка­во! Роз­ка­жiть, будь лас­ка…

Савка. Знаєте, за тре­тiм ра­зом, як я гук­нув: вий­ди до ме­не, безп'ятий, я то­бi в нiж­ки ук­ло­ню­ся, до смер­тi слу­гою твоїм бу­ду!.. А вiн - i те­пер мо­то­рош­но - зай­цем ми­мо ме­не - тiлько фа! аж свис­нув, та хо-хо-хо! То я тi­кав з то­го мiс­ця, ма­ло дух з ме­не не ви­пер­ло… Прос­ти гос­по­ди! Двi не­дi­лi сла­бiв: бу­ва­ло, тiлько що шерх­не, так увесь i зат­рем­тю, i во­лос­ся на го­ло­вi пiд­нi­меться. На пре­ве­ли­ку си­лу од­шеп­та­ла Гав­ри­ли­ха.

Герасим. Не на­дi­яв­ся, ку­ме, щоб ви та­кi смi­ли­вi бу­ли…

Савка. Ну, а що ж йо­го ро­бить, ко­ли гро­шей тре­ба день у день! От i те­пер: пiс­ля­завтрього строк пла­тить Жо­лу­дю за зем­лю, дер­жу там у нього шма­то­чок, а тут не вис­та­ча. До­го­вiр же та­кий: як гро­шей в строк не вiд­дам - хлiб зос­та­не-ться за Жо­лудьом без су­да. Та що там ба­ла­кать! От, єй, пра-в­ду вам ка­жу, ку­ме: як­би знав, що за цим ра­зом дасть, - зно­ву пi­шов би кли­кать, так гро­шей тре­ба.

Герасим. Смi­ли­вi, смi­ли­вi ви, ку­ме, з ва­ми i не та­кi дi­ла мож­на ро­бить.

Савка. Ха! Чо­го там бо­яться? Страш­но тiлько без гро­шей, а з грiш­ми, ска­за­но ж, i чорт не брат.

Герасим (на­бiк). Тре­ба це на ус зак­ру­тить.

Савка. Ку­ме! Та, мо­же ж, та­ки най­шла­ся б у вас там яка сот­ня­га? По­зич­те! Батьком бу­ду ве­ли­чать.

Герасим. Що йо­го ро­бить? Хi­ба от що: я, знаєте, сам по­зи­чив оце у Хас­ке­ля для до­машнього обi­хо­ду; тiлько пла­тю п'ять про­цен­тiв у мi­сяць. Ко­ли дас­те п'ять про­цен­тiв, то я по­дi­лю­ся з ва­ми, так уже, для ку­ма.

Савка. П'ять?.. Та що маєш ро­бить… I за це ве­ли­ке спа­си­бi, да­вай­те.

Герасим. При­не­сiть же ме­нi зап­ро­даж­ню за­пись на во­ли.

Савка. Як? Хi­ба ж я вам во­ли про­дав?

Герасим. Вий­де так, нi­би про­да­ли… Нi­би! Ро­зу­мiєте? А я тi са­мi во­ли вiд­дам вам до Се­ме­на, а на Се­ме­на ви вiд­дас­те ме­нi сто кар­бо­ван­цiв i зап­ро­даж­ню я ро­зiр­ву, а як не вiд­дас­те, то я вiзьму во­ли… Так ко­рот­ча спра­ва.

Савка. Це доб­ра спра­ва!.. То й во­ли до вас вес­ти, чи як?

Герасим. Нi. Ви пi­дiть у во­лость, то пи­сар знає i на­пи­ше та­ку зап­ро­даж­ню як слiд, а ви зап­ро­даж­ню при­не­се­те ме­нi, то я вам гро­шi дам.

Савка. Та вiзьмiть, ку­ме, век­се­ля, на­вi­що вам ця плу­та­ни­на?

Герасим. Нi, ку­ме, я пе­ре­ко­нав­ся, що зап­ро­даж­ня надеж­нi­ше век­се­ля…

Савка. Так… Ну, доб­ре. То вже ж, ма­буть, завт­ра при­не­су. А ви до­ма бу­де­те завт­ра?

Герасим. До­ма.

Савка. Так… Про­щай­те. (На­бiк.) Е, ку­ме, ма­буть, i в те­бе не­чис­тi гро­шi, i в те­бе ду­ша вже не своя. (Зiт­хає, ви­хо­дить.)

Герасим (сам). Од­важ­ний чо­ло­вiк! До чор­та хо­див i на все пi­де за гро­шi, а я вiзьму з нього век­сель. Най­шов дур­ня! Про­дай во­ли - бе­ри гро­шi… не вiд­да­си гро­шей - да­вай во­ли, бо то ж мої, я вже їх ку­пив, я вже не бу­ду пра­вить гро­шей, а во­ли да­вай. Так на­деж­нi­ше.

ЯВА VIII

Герасим i Не­вi­до­мий.

Невiдомий. Здрас­туй­те вам!

Герасим. Здрас­туй. (На­бiк.) Той са­мий жид… аж мо­роз по­за шку­рою пi­шов. Ну що?

Невiдомий (ози­рається). А нi­чо­го…

Герасим. При­нiс?

Невiдомий. Є.

Герасим (зiтх­нув). По­ка­зуй.

Невiдомий (огля­дається кру­гом, заг­ля­да у вiк­но, по­тiм вий­має гро­шi, все но­вi, не­се до сто­лу, розк­ла­да на сто­лi). Те­пе­реч­ки пiз­на­вай­те, поч­тен­ний, де тут фальши­вi, а де на-сто­ящi?

Герасим (дов­го розг­ля­да, при­див­ляється на свiт). От так шту­ка! От так шту­ка! Не вга­даю! (Розг­ля­да.) Не вга­даю!

Невiдомий (зно­ву за­зи­ра у вiк­но). I нiх­то не вга­дає. Я при­сяг­ну на Бiб­лiю, що вся­кий прий­ме! Ето ро­бо­та пер­вий сорт. Ми не ро­би­мо та­кой дря­нi, як дру­гi… їх роб­лять у анг­ли­чан, i анг­ли­ча­нин їх во­зить, а я у нього - аген­том.

Герасим. Ну й зроб­ле­нi, ну й зроб­ле­нi - пря­мо нас­тоящi, i не ка­жи… Як двi кап­лi во­ди, всi од­на­ко­вi… руб - руб, три - три - од­на­ко­вi­сiнькi! По­ка­жи ж, будь лас­ка, кот­ра фальши­ва?

Невiдомий. Оце од­на - руб, а це дру­га - три.

Герасим. Оцi-о? Оцi? Та ти да­вай ме­нi та­ких гро­шей хоч лан­тух - прий­му. Як же ти їх роз­би­раєш?

Невiдомий. Ми?.. Ето сек­рет. На­що вам усе знать? То­вар нра­виться - вiзьмiть, не нра­виться - не бе­рiть. Ми не йуж­даємся в по­ку­па­те­лях; ми їх роз­пус­ти­ли i роз­пус­каємо, мо­же, мi­лi­он, i всi бла­го­да­рять… Ви знаєте, те­пе­реч­ки етiх дєнєг скрiзь до­во­лi, мо­же, i у вас у ки­ше­нi єсть та­кi са­мi.

Герасим. Ну, так! Звiд­кi­ля во­ни у ме­не вiзьмуться? Хi­ба дав хто, справ­дi? Ану, глянь. (По­ка­зує свої гро­шi.)

Невiдомий (розг­ля­ди). Как не­ма, ко­ли є!.. От од­на трьох-рубльовая, от дру­га… Хе-хе-хе! Ето усе наш­гей фаб­ри­кi.

Герасим. Свят, свят, свят! Та ти бре­шеш?

Невiдомий. По­бей ме­ня бог.

Герасим. Ди­во! От так шту­ка! Оце, ка­жеш, фальши­вi? Це я взяв вiд Жо­лудьова при­каз­чи­ка. Ви­хо­дить, їх i у Жо­лу­дя до­во­лi є… Он як лю­де ба­га­тi­ють. Я їх по­мi­тю: на­дiр­ву краї… От тiлько од­но ме­нi див­но: чом же ти сам не тор­гуєш на цi гро­шi, а тiлько дру­гим на­дi­ляєш?

Невiдомий. Ви все лю­бо­пит­нi­чаєте. Ну, а от­че­го ви не про­дай­оте фальшi­вих дєнєг? Вi­дiтє, у вся­ко­го своя ко­мер­цiя. У нас фаб­рi­ка на весь свет, дру­гой та­кой фаб­рi­кi не­ма; ми про­дай­ом ти­ся­чу за п'ятде­сят руб­лей… Раз­лi ето не тор­гов­ля, по-ва­ше­му? Ми за­роб­ляємо мi­лi­они, а лю­де в двад­цять раз больше… Ну, а як­би ми са­мi на етi дєньгi то­ва­ри ку­пу­ва­ли? Хто б то­дi так де­ше­во