Королівський убивця - Робін Хобб

— Фітце! — крикнула вона знову, а в її голосі чутно було страх.

Я рушив до неї, однак вартівниця знову перегородила мені дорогу. На її обличчі був страх, але й рішучість.

— Я не можу дозволити вам вийти з воріт. Мені так наказано.

Я мав охоту скинути її з дороги, але стримав свою злість. Змагання з нею не допомогло б Моллі.

— То ти йди до неї, хай тобі біс! Не бачиш, що з жінкою щось сталося?

Вона стала нерухомо, міряючись зі мною поглядом.

— Майлзе! — гукнула, а хлопець вискочив. — Йди і глянь, що з тією жінкою. Вже!

Хлопець помчав, як стріла. Я стояв лицем в лице з непохитною вартівницею і через її плече безпорадно спостерігав, як Майлз біжить до Моллі. Добігши, обхопив її рукою, а на другу руку закинув її кошик. Спершись на нього, задихаючись і майже плачучи, Моллі підійшла до воріт. Здавалося, минула вічність, перш ніж вона минула ворота і впала мені в обійми.

— Фітце, ой, Фітце, — хлипала вона.

— Ходи, — сказав я їй. Відвернувшись від вартових, відвів її од воріт. Я знав, що це мудрий вчинок, що це розсудливий вчинок, але почувався через це зганьбленим і приниженим.

— Чого ти… не підійшов до мене? — задихалася Моллі.

— Варта мене не пустила. Їм наказано не випускати мене з Оленячого замку, — тихо сказав я. Відчував, як вона тремтить, спершись на мене. Я завів її за ріг вартівні, так, щоб гвардійці при воротах не могли на нас витріщатися, і тримав в обіймах, доки вона не заспокоїлася. — Що таке? Що сталося?

Я відкинув волосся, що спадало їй на обличчя. За кілька хвилин вона затихла в моїх обіймах. Дихала рівно, але все ще дрижала.

— Я пішла до міста. Леді Пейшенс відпустила мене до вечора. Мені потрібні були кілька речей… для моїх свічок.

Коли вона це говорила, її тремтіння послабшало. Я підняв їй підборіддя, і вона змогла глянути мені в очі.

— І потім?

— Я… поверталася. Йшла стрімким схилом, саме за містом. Знаєш, де ростуть вільхи?

Я кивнув, бо знав це місце.

— Я почула, як під’їжджають коні. Швидко. Тож зійшла з дороги, щоб їх пропустити. — Вона знову почала тремтіти. — Я йшла далі, думала, що вони мене проминуть. Але вони раптом опинилися відразу за мною, а коли я оглянулася, їхали на мене. Не дорогою, а на мене. Я відскочила в кущі, а вони далі їхали просто на мене. Я відвернулася й побігла, але вони далі гналися… — Її голос ставав усе вищим.

— Цссс. Почекай трішки. Заспокойся. Подумай. Скільки їх було? Ти їх знаєш?

Вона дико похитала головою.

— Двоє. Я не могла побачити їхніх облич. Тікала, а вони мали на собі щось наче шоломи, що закривали їм очі та носи. Вони гналися за мною. Знаєш, там стрімко й чагарник. Я намагалася втекти, але вони просто їхали за мною верхи крізь чагарник. Гнали мене, як пси овечу отару. Я бігла й бігла, але не могла від них утекти. А тоді впала, перечепилася ногою об колоду і впала. І вони зіскочили з коней. Один притис мене до землі, а другий вхопив мого кошика. Викинув звідти все, наче чогось шукав, але вони тільки сміялися й сміялися. Я думала…

Тепер моє серце калатало так само, як у Моллі.

— Вони тебе скривдили? — люто спитав я.

Вона зупинилася, наче не могла вирішити, а тоді різко похитала головою.

— Не так, як ти боїшся. Він лише… тримав мене. І реготав. А другий сказав… він сказав, що я дурна, раз дозволяю бастардові себе використовувати. Вони сказали…

Моллі знову на мить замовкла. Хай що б вони сказали, назвали її достатньо огидно, щоб вона не могла цього мені повторити. Мене різало мечем, що їй завдали такого болю, яким вона навіть не могла поділитися.

— Вони мене попередили, — продовжила вона нарешті. — Сказали: тримайся подалі від бастарда. Не роби за нього його брудної роботи. Вони сказали… щось таке, чого я не зрозуміла, про звістки, шпигунів і зрадників. Сказали: усі знатимуть, що я бастардова шльондра.

Вона намагалася просто вимовити це слово, але воно із силою злетіло їй з уст, змусивши мене здригнутися.

— Тоді сказали… буду повішена… якщо не послухаюся. Бо той, хто залагоджує справи зрадника, і сам зрадник.

Її голос дивно заспокоївся.

— Тоді плюнули на мене. І залишили. Я чула, як вони від’їжджають, але довго боялася встати. Ніколи ще так не боялася.

Глянула на мене, а її очі були як відкриті рани.

— Навіть мій батько ніколи так мене не лякав.

Я притис її до себе.

— Це все моя провина.

Я навіть не знав, що промовив це вголос, аж доки вона не відсахнулася від мене, здивовано глянувши.

— Твоя провина? Ти зробив щось погане?

— Ні. Я не зрадник. Але я бастард. І я дозволив цьому вилитися на тебе. Усе, від чого мене застерігала Пейшенс, усе, про що Ч… інші попереджали, — це все правда. Я вплутав тебе в це.

— Що відбувається? — тихо спитала вона, широко розплющивши очі. — Ти казав… варта не випускає тебе за ворота. Ти не можеш покинути Оленячий замок? Чому?

— Точно не знаю. Я багатьох речей не розумію. Але одне знаю: мушу тебе захистити. А це означає, що тим часом маю триматися подалі від тебе. А ти від мене. Ти розумієш?

В її очах з’явився блиск гніву.

— Я розумію, що ти залишаєш мене саму з цим усім!

— Ні. Це не так. Ми мусимо зробити все, аби вони повірили, що налякали тебе, що ти їм підкорилася. Тоді ти будеш у безпеці. Вони не матимуть причини знову тебе переслідувати.

— Вони мене й налякали, бевзю ти! — просичала вона до мене. — Я одне розумію. Якщо хтось знає, наскільки ти його боїшся, то ніколи не матимеш від нього спокою. Коли зараз їм підкорюся, вони знову і знову ганятимуться за мною, щоб наказати мені робити інші речі, щоб перевірити, наскільки я налякана й наскільки слухняна.

Це були шрами, зоставлені в її житті батьком. Шрами, що були різновидом сили, але також і вразливими