Королівський убивця - Робін Хобб

— Ми взагалі не зобов’язані з тобою розмовляти, — проголосила Серена. — І знаємо, хто ти. Ходімо, Джастіне.

— Ви знаєте, хто я? Цікаво. Будь певна, я теж знаю, хто ви. І не тільки я.

— Звіролюд! — просичав Джастін. — Ти погруз у болоті найогиднішої з магій. Думав, що ми цього не помітимо? Не дивно, що Гален визнав тебе за неспроможного до Скіллу!

Його стріла влучила в ціль і затремтіла у найпотаємнішому з моїх страхів. Я намагався не показати їм цього.

— Я вірний королю Шрюдові.

Обличчя зібране, погляд спокійний. Я сказав їм більше, ніж цю фразу. Не словами. Але я зміряв їх очима згори донизу, порівняв із тим, чим вони мали бути, і виявив їхній брак. Помітивши, як Джастін і Серена переступають з ноги на ногу, як швидко перезираються, вирішив, що вони усвідомлюють свою зраду, бо звітували Регалові, знаючи, що мусять звітувати королю. Не обманювалися щодо себе: вони розуміли. Можливо, Гален вкарбував відданість Регалові у їхні мізки, можливо, вони не могли навіть подумки постати проти нього. Але якась їхня частка досі знала, що король — це Шрюд і що вони зламали вірність королю, якому присягали. Я сховав цю крихту знання, цю тріщину, у яку певного дня можна буде вбити клин.

Я ступив крок уперед і радісно спостерігав, як Серена, скулившись, відсахується від мене, а Джастін скоцюрбився між нею і стіною. Але не зробив жодного загрозливого руху. Повернувся до них спиною й відчинив двері. Входячи в кімнату, я відчув підступний пучок намацування Скіллом на краю своєї свідомості. Інстинктивно заблокувався, як навчив мене Веріті.

— Тримайте свої думки при собі, — застеріг я їх, не удостоївши бодай тим, щоб озирнутися до них. І зачинив двері.

Якусь мить я стояв, віддихуючись. Спокійно. Спокійно. Я не послабив оборони свідомості. Тоді тихо, ретельно зайнявся замком. Засунувши двері, обережно обійшов кімнату. Чейд сказав мені колись, що таємні вбивці завжди мусять вважати тих, інших, умілішими за себе. Це єдиний спосіб вижити і зберегти пильність. Отож я не торкнувся нічого, що могло бути покрите отрутою. Натомість став посеред кімнати, заплющив очі і спробував достеменно згадати, який вигляд вона мала, коли я востаннє її залишив. Тоді розплющив очі й почав шукати змін.

Невеличка таця із зіллям стояла на віку одежної скрині посередині. А я зоставив її скраю, щоб Барріч міг дотягтися. Тож вони перерили скриню. Гобелен із королем Вайздомом, який уже кілька місяців як трохи перекривився, тепер висів рівно. Це все, що я помітив. Це мене заінтригувало. Я гадки не мав, чого вони шукали. З того, що рилися в одежній скрині, випливало б, що той предмет достатньо малий, аби там поміститися. Але навіщо піднімати гобелен і заглядати за нього? Я стояв нерухомо, хвилину поміркувавши. Вони не шукали навмання. Я не був певний, що вони сподівалися знайти. Але здогадувався, що їм звелено шукати таємний перехід у моїй кімнаті. Це б означало, що Регалові було недостатньо вбивства леді Тайм. Його підозри були сильнішими, ніж Чейд дав мені змогу здогадатися. Я був майже вдячний за те, що так і не знайшов, як відкривається вхід до Чейдових кімнат. Це додало мені певності в надійності їхньої таємниці.

Я перевірив кожен предмет у своїй кімнаті, перш ніж узяти його в руки. Подбав, щоб кожна дрібка їжі, що зосталася на тацях куховарки, потрапила туди, де ніхто й ніщо не зможе її скуштувати. Вилив воду з відер, так само, як і з глека. Перевірив дрова і свічки, чи нема там порошку або смоли, оглянув постіль і з жалем викинув увесь свій запас цілющих трав. Я не міг ризикувати. Не помітив, щоб якась річ з моєї кімнати зникла або ж додано якусь нову. Трохи пізніше я сів на ліжко, почуваючись виснаженим і роздратованим. Вирішив, що мушу бути пильнішим. Нагадав пригоду блазня й обміркував це. Не хотів би, зайшовши наступного разу до своєї кімнати, опинитися з мішком на голові та зазнати побоїв.

Кімната раптом здалася мені в’язницею, пасткою, до якої мушу повертатися щодня. Я покинув її, не морочачи собі голови замиканням. Замки не здадуться ні на що. Хай бачать, що я не боюся їхнього вторгнення. Навіть якщо й боюся.

Надворі було лагідне, ясне надвечір’я. Несподівано гарна погода непокоїла мене, хоча я й тішився прогулянкою у внутрішньому дворі Твердині. Вирішив спуститися до міста, відвідати «Раріска» і моїх товаришів, щоб, можливо, піти з ними в таверну на пиво. Минуло надто багато часу, відколи я гуляв містом і слухав міські плітки. Було б полегшенням визволитися з інтриг Оленячого замку.

Я саме виходив з воріт, коли молодий гвардієць перегородив мені дорогу.

— Стояти! — скомандував він мені, а затим, упізнавши, додав: — Прошу, сер.

Я слухняно зупинився.

— Так?

Він прокашлявся, а тоді зненацька почервонів аж по волосся. Глибоко зітхнув і потім замовк.

— Тобі щось від мене потрібно? — спитав я.

— Прошу трохи почекати, сер, — витиснув із себе хлопець.

Хлопчина знову зник у вартівні, а за мить з’явилася старший офіцер варти. Вона серйозно глянула на мене, вдихнула, наче хотіла зібратися на силі, а затим тихо сказала:

— Вам заборонено покидати Твердиню.

— Що? — Я не міг повірити власним вухам.

Вона стала струнко. Коли заговорила, її голос був рішучішим.

— Вам заборонено покидати Твердиню.

Мене охопила хвиля гніву. Я стримав його.

— З чийого наказу?

Вона твердо стояла переді мною.

— Мені віддає накази капітан варти, сер. Це все, що я знаю.

Я змусив свій голос до чемності.

— Я хотів би з ним порозмовляти.

— Його немає у вартівні. Сер.

— Розумію.

Хоча насправді не розумів. Я не міг не помітити, як кільця стискаються довкола мене, але не міг збагнути, чому саме тепер. Іншим очевидним питанням, яке само насувалося, було «чому ні?» Через Шрюдову слабість моїм захисником став Веріті. Та він був далеко. Я міг звернутися до Кеттрікен, але лише тоді, якщо хотів довести до її відкритого конфлікту з Регалом. Я цього не хотів. Чейд, як завжди, був тіньовою силою. Це все швидко пробігло крізь мою свідомість. Я відійшов від брами, аж тут почув своє ім’я. Обернувся.

Схилом узгір’я з міста піднімалася Моллі. Не піднімалася — бігла, а її синя сукня служниці тріпотіла