Королівський убивця - Робін Хобб

— Ох, — Барріч старанно наповнив склянку. — Прикро це чути.

— Їй було прикро жити.

Він прямо на мене глянув.

— Фітце, не я це зробив. І коли вона була тут, то не був з нею неввічливим. Я навіть не п’яний. Ще ні. Тож перестань мене осуджувати, а краще розкажи, що за моєї відсутності діялося в Оленячому замку.

Отож я встав і відзвітував Баррічу, наче він мав би право цього вимагати. Думаю, у певному сенсі так і було. Доки я говорив, він їв. Коли ж я закінчив, він налив собі ще бренді й відкинувся на спинку крісла, тримаючи його. Крутнув склянкою, глянув на неї, а потім на мене.

— А Кеттрікен при надії, але ні король, ні Регал ще цього не знають.

— Я думав, що ти спав.

— Я й спав. Майже був певен, що ця розмова мені наснилася. Добре.

Він випив бренді. Сів, скинув з ноги покривало. Я дивився, як він згинає і розгинає коліно, аж доки рана не почала відкриватися. Від цього видовища я скривився, але Барріч лише замислено дивився. Налив ще бренді, випив. Пляшка наполовину спорожніла.

— Отож. Якщо я хочу, щоб це закрилося, мушу накласти лубки.

Глянув на мене.

— Ти знаєш, що мені потрібно. Принесеш?

— Я думаю, що кілька днів краще її не чіпати. Дай їй змогу відпочити. Коли лежатимеш у ліжку, лубки тобі не знадобляться.

Він довго на мене дивився.

— Хто стереже двері Кеттрікен?

— Я думаю, що… Я певен, що вона має жінок, які сплять у зовнішній кімнаті її апартаментів.

— Ти знаєш, що він спробує вбити її та ненароджену дитину, тільки-но довідається.

— Це досі таємниця. Якщо ти почнеш стерегти її двері, усі дізнаються.

— Я налічив уже п’ятьох, які знають. Це не таємниця, Фітце.

— Шість, — пригнічено зізнався я. — Блазень здогадався вже кілька днів тому.

— Ох! — я із задоволенням помітив, що Барріч був враженим. — Ну що ж, це принаймні той єдиний язик, що не теліпатиметься. Попри це, сам бачиш, недовго цій таємниці бути таємницею. Поголос піде ще до кінця дня, згадаєш мої слова. Цієї ночі я стерегтиму її двері.

— І це мусиш бути ти? Ти не міг би відпочити, а я…

— Людина може померти, зазнавши поразки, Фітце. Ти це знаєш? Я колись казав був тобі, що бій не закінчений, доки ти не переміг. Це, — він з огидою вказав на свою ногу, — це не буде для мене виправданням, щоб здатися. Досить мені ганьби через те, що мій принц пішов далі без мене. Я не підведу його тут. Крім того, — він змусив себе до кривої посмішки, — тепер у стайнях надто мало занять для мене і для Гендза. І моє серце від них відвернулося. Тепер. Ти йдеш по лубки?

Я пішов, приніс їх йому й допоміг накласти на рану мазь, перш ніж ми добре її забинтували й наклали лубки. Він розрізав холошу старих штанів і натяг їх поверх лубків, а я допоміг йому спуститися сходами. Потім, попри свої слова, він пішов до стійла Рудді, щоб перевірити, чи рану коня очищено й оброблено. Я покинув його там і повернувся до Твердині. Хотів порозмовляти з Кеттрікен та сповістити їй, що цієї ночі її двері вартуватиме чоловік і чому.

Я постукав у двері її кімнати, і Розмері мене впустила. Королева, як зазвичай, була там, а з нею її вибрані дами. Більшість із них працювали з вишивками чи маленькими кроснами, і всі вели при цьому розмову. Сама королева розчинила вікно у погожий зимовий день і, насупившись, дивилася на спокійне море. Вона нагадувала мені Веріті, коли той скіллив, і здогадуюся, що її мучили ті самі побоювання. Я провів її погляд своїм і, так само, як і вона, міркував, куди сьогодні вдарять червоні кораблі та що відбувається в Бернсі. Марно міркувати. Офіційно з Бернсу не приходило жодної звістки. Поголос запевняв, що узбережжя там червоне від крові.

— Розмері, я хотів би тихенько поговорити з Її Величністю.

Розмері серйозно кивнула й підійшла до своєї королеви, присівши у реверансі. За мить королева підняла очі й кивком і жестом запросила мене приєднатися до неї при вікні. Я тихо її привітав і з усмішкою вказав на воду, наче ми розмовляли про гарну погоду. Але пошепки сказав їй:

— Барріч хоче стерегти ваші двері, почавши з цієї ночі. Він боїться, що, коли інші довідаються про вашу вагітність, вашому життю загрожуватиме небезпека.

Інша жінка могла б збліднути чи принаймні здавалася б здивованою. Кеттрікен натомість торкнулася дуже спідручного ножа, якого завжди носила поруч із в’язкою ключів.

— Я майже хотіла б прямого нападу.

Вона замислилася.

— Думаю, що це розумно. Чим нам зашкодить те, що вони знатимуть про наші підозри? Ні, про нашу певність. Чому я мушу бути обережною й тактовною? Барріч дістав уже їхнє привітання — стрілу в ногу. — Гіркота в її голосі та прихований під цією гіркотою гнів мене вразили. — Барріч може прийняти сторожовий пост і мою подяку разом з ним. Я могла б вибрати когось сильнішого, але не мала б до нього такої довіри, яку маю до Барріча. Чи його поранена нога дасть йому змогу виконати цей обов’язок?

— Не думаю, щоб його гордість дозволила це комусь іншому.

— Тоді гаразд. — Вона помовчала. — Я поставлю там для нього крісло.

— Сумніваюся, щоб він із нього скористався.

Вона зітхнула.

— Ми всі маємо власні способи приносити жертви. Хай там як, воно там стоятиме.

Я погодився, схиливши голову, а вона відпустила мене. Повернувся до своєї кімнати, збираючись прибрати й покласти на місце все, витягнене для Барріча. Але, тихо йдучи коридором, я зі здивуванням помітив, що двері моєї кімнати повільно відчиняються. Беззвучно підійшов до інших дверей і припав до одвірка. За мить із моєї кімнати вийшли Джастін і Серена. Я ступив крок їм назустріч.

— Далі шукаєте місця для побачень? — їдко спитав я.

Вони обоє застигли. Джастін відступив назад, майже сховавшись за Серену. Серена зиркнула на нього, а тоді твердо стала переді мною.

— Ми не зобов’язані відповідати на жодне твоє питання.

— Навіть на те, що ви робили в моїй кімнаті? Ви знайшли там щось цікаве?

Джастін тяжко дихав, наче