Той самий закрут греблі… - Мирослава Горностаєва

(розповідь водія маршрутки кореспонденту міської газети для рубрики «Очєвідноє — нєвєроятноє»)

…Та знаю я, хлопче, хто тебе на мене навів… Мій племінничок, котрий ото плота зробив з порожніх балонів з-під пива… І ти з ним катався? Ну, я так і знав, що ви — два чоботи пара.

Я ту історію розкажу, але прізвища мого не називай… Бо скажуть — допився до чортиків… Один мій приятель таки й справді… Їхав додому з гулянки і причудилося йому, що у нього на вітровому склі чортеня сидить. Дві години добирався — все зупинявся і скло ганчіркою протирав…

До діла, еге ж… Було це років зо шість тому… Може й більше. Але Льоня — гітарист вже президентствував вдруге. Кум мій — ми з ним з одного села, з Жеребців, підбив мене на добре діло — зайнятися приватним ізвозом. На маршрутці.

Це зараз усе схвачено, розвелося оцих «Богданів» та «Антів»… Самому не протриматись — великі фірми все під себе підгребли… Тендери, хрендери… А тоді на якій тільки сатані не їздили люди… Ну, само собою, за ліцензію плати, міліції плати, рекету плати… Не машини — відра з гайками. У нас з кумом була старезна «Ніса» — кум з Польші пригнав, більше на митниці дав, ніж заплатив. Маршрут нам відвели не дуже хлібний — «Індія» — Благовіщенський базар.

Не знаєш, де це «Індія»? Я й сам не знав… Це аж біля Верхньоострівного. Будинки там наче висять над балкою… Панельні, дев’ятиповерхові. Поруч — церква та молельня якихось баптистів. Ми все сміялися з кумом, як вони там миряться — попи з сектантами. А чого той закуток продражнили «Індією» я тобі і зараз не відповім.

Ну, от вирушаєш від церкви — і пішов… Базарчик, старе тролейбусне кільце, електротехнічний завод, палац культури, пошта… Вискакуєш до Правобережного універмагу, а звідти дуєш до греблі… Далі — проспект Ілліча до Сталеплавильників, а там повертаєш праворуч, в бік Ріки — і здрастє Благовіщенський ринок.

Ввечері, ясна річ, до ринку не їдеш, а прямим ходом до ЦУМу і назад. Заробітки були не дуже — район той глухий. Ввечері женеш по бульвару — і собаки не гавкають. А на проспекті забагато транспорту й без нас.

Та на хліб вистачало…Брали ми спершу за проїзд сімдесят п’ять копійок, тоді гривню… На ті часи це таки кусалося. Але люди сідали, кому треба швидше. А хто не хотів — чекав тролейбуса.

Спершу я познайомився з Дамою… А тоді вже нарвався на оту бабу-ягу… Кінець би мені, аби не Дама…

Дама сідала завжди о восьмій, на Ливарників. І їхала до Полукруга. Там теж кільце, посередині скверик, з одного боку пошта, а з другого — книжкова крамниця… Крамниці уже нема? Ти бач… Ото там вона й виходила, біля крамниці. А куди звертала потім — я ніяк прослідити не міг.

Дамою я її прозвав, бо то така жінка… серйозна. Десь моїх літ, а мені тоді було… ну, ледь за тридцять. Довкола голови — коса, як у бувшої прем’єрші. Тільки Юлька-прем’єрша на дівчисько схожа, а то …ну, словом дама… Висока і все при ній… Не красавиця, але щось таке мала, що очей не відведеш… І ота коса… Русява… Я за Юльку опісля голосував через те, що косу подібну мала. Трохи з жінкою не розвелися через оті вибори.

Ганяв тоді я свою «Нісу» — «Нюсю», аж теренчала. І то — люди ж платили за швидкість. Хто не спішив — тролейбусом трюхикав. Ну й заробіток — скільки обернешся. У мене в салоні навіть наклейка була: «Атракціон страха. Цєна — одна гривна»

Так от, Дама завжди сідала біля мене, в кабіну. Я не дуже люблю, коли на цьому місці хтось є — відволікають. На ГАЗелях прихитрялися навіть двох чоловік упхати поруч з собою. Ну і я терпів, бо гроші…А Дама, коли сіла до мене вперше, вийняла з сумочки книжку і одразу в неї втупилась. Навіть костюм її тодішній пам’ятаю — темносині піджачок з брюками і блузка біла, шовкова.

Я як рвонув — довелося їй книжку скласти. На Полукрузі вона виходить і говорить, наче до себе:

— Було у Шумахера троє синів… Двоє розумних, а третій — водій маршрутки…

Я лише біля церкви зрозумів, що мене обізвали дурнем. Думав — більше її не побачу. Коли наступного дня — ось вона. І вже книжку не дістає.

От що не кажи, а їй подобалася швидкість… Сидить біля мене, а в очах, синіх, як її костюм, щось мерехтить таке… небезпечне. Згодом вітатися почала. Залізе, і:

— Доброго ранку…

По-українському, авжеж… За це вона ще мені подобалась… Думав спершу — може вона з тої школи, що за перехрестям. Вчителька української мови, абощо. Було в ній щось таке, я ж кажу… але щоб до школи дійти, зручніше виходити біля Палацу Культури.

Ввечері її ніколи не бачив. Тільки зранку. Економила, напевне, і йшла на тролейбус…Я вже коло тої школи навіть пригальмовував. Але жодного разу не помічав.

Ну, а тепер — про бабу-ягу. І про той самий закрут греблі.

От всі ви, преса, тільки й знаєте писати, які ті маршрутчики звірюки. Старість не поважають, бабусь викидують за борт як в кіно про піратів Карибського моря… А як же нам працювати — задурно? Я ось про себе скажу — просилася старенька в хустинці «до церкви» — підвозив без усяких. А були й інші. Сідає щовечора біля прохідної, працює ж сяка-така. А платити — посвідчення тикає. «Я, мовляв, учасниця вайни». А самій же і шестидесяти не даси, яка там з неї «вайна». Почнеш вимагати гроші — крик стоїть, мов на ринку. Так нерви вимотають за день — хоч сказися.

І ось одного дня — двадцять перше червня тоді було, як зараз пам’ятаю — вийшов я на маршрут, кілька разів обернувся, привітався з Дамою, ще раз обернувся. Стою біля