Той самий закрут греблі… - Мирослава Горностаєва

І пру вперед, не звертаю… А вони стоять…

Чоловіка я збив одразу, а баба впала животом на капот і руку намагається просунути крізь скло… І бачу я, що вона її таки просуне. Вітрове скло, уявляєш, вгинатись почало. Як целофан… Як мотнув я «Нюсею» — думав і злечу з мосту. Але скинув оте… скинув.

Ох, що тут почалося в машині… Охрєнєть!

І ліцензію у мене однять, і п’яний я точно, а може й обкурений…І наркоман я хрєнов… І хто мене за руль посадив… І більше вони зроду до мене не сядуть… І так до самого базару, бо більшість таки туди і їхала.

Ну, опісля цього я розвернувся і поїхав у Вишневий Яр, де й жив. Там ми з кумом і тримали «Нюсю». В моєму гаражі.

Працювали ми тоді так: тиждень я — тиждень кум. У вільний тиждень помагаєш машину доводити до ума… Льотчик і бортмеханік… почергово. Але кум мій мав один недолік — запивав. Нечасто, але бувало.

І от тоді якраз кум був у запої. Жінці вже четвертий місяць не було зарплати… Дітей двоє, літо… На море б їх… а то все гроші. А я знаю, що зранку не вийду на маршрут…

Потім посидів, подумав…, що я жінці скажу. Що на закруті греблі мені мертвяки ввижаються? Та вона ж подумає, що мені пряма дорога на вулицю Берінга, в дурдом.

Зранку я огинався, огинався, виїхав на дві години пізніше, але таки виїхав. Під’їжджаю до Ливарників — стоїть моя красавиця… Ота Дама з косою. Книжечку почитує і виглядає маршрутки.

Сіла вона поруч зі мною, привіталася, а мене вже теліпає. Їду так повільно, що вода в радіаторі ось-ось закипить. Вона глипнула на мене раз, вдруге.

— Вам, — питає, - погано? Валідолу дати?

Мабуть, вигляд я мав тоді — дві чисниці до смерті.

— Та ні, - кажу, — все гаразд…

Проїхали повз Дядю Вову, виїжджаю я на опорний міст, а вони вже чекають… Мертвяки…Бачу їх оце так чітко, як і тебе зараз. Чоловік десять. Перегородили дорогу як от у грі, що малими ми грали. «Піонер, піонер, дай смєну…»

Машини крізь них ідуть, тролейбуси, маршрутки… Нічого… Тільки час від часу якусь наче заносить убік. Відчувають воділи щось неладне.

Дама сидить поруч і дивиться вперед, уважно так. Тоді говорить тихо:

— Ви потрапили в погану історію, друже мій… Але спершу треба прорватись. Женіть вперед.

І дійшло до мене, що вона теж їх бачить. А отже, я не псих!

Я жену… А Дама косу розпускає… Того дня була на ній сорочка тонка лляна з вишивкою і білі джинси. А на шиї якась прикраса… Ти ось схоже щось носиш, але у тебе у цієї штуки три кінці… А в неї — таке ж, але з чотирма кінцями… ну да, на свастику і схоже… І кожний кінець не загнуто, як ото на німецькій, а закручено, як на твоїй, і ще на кожному — по зміїній голівці.

Що це, кажеш? Змієвидна свастика? Стародавній символ? У похованнях знаходять, кажеш?

Ну, тоді, якщо вона і вчителька, моя Дама, то швидше історії, а не мови. А може і ще чогось.

Волосся у неї як впало — мабуть нижче поясу. Взялася Дама рукою за оту свою свастику змієвидну і каже мені:

— Женіть… Женіть пробоєм… Інакше пропадемо…

Я що, я жену… А вони стоять ланцюгом… Одежа в пилюці сірій… Замість облич черепи. Стоять…

А Дама щось бурмоче, швидко-швидко…

— …на чорнім камені діва сидить, не шиє та діва, не гаптує. Лиш чари чарує…

Закрут греблі… Я в руль вчепився, і тягне мене очі заплющити… Але не можна… Отак, певне, тут і гинуть… побачать щось… або відчують. І все… А у мене в салоні знову повно. І куди ото їх усіх несе о восьмій ранку?

— Вам тут, вітерниці й вітерники не стояти, — бурмоче Дама, — я вас одсилаю на тих жон камінних, що на могилах, де мертві дуби, де сухі верби…

Ось вони вже поруч… Я вже й не питаю в Дами, що робити. Знаю: загальмую — кінець мені.

— На темні луги, на гнилі ліси, на очерети…, - голос у вухах, — ідіть вроки, урочища, наведені, напущені, згиньте геть! На морі-окіяні, на острові Руяні стоїть дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…

І, хочеш вір, пресо, хочеш не вір — а довкола «Нюсі» моєї щось спалахнуло, як ото молнія. І пронеслись ми крізь той ланцюг мертвяків цілі й неушкоджені.

Пасажири, питаєш? Ніхто нічого й не помітив… Навіть не лаялись, що дрова везу.

Дама цього разу на Полукрузі не вийшла. Доїхала зі мною до церкви. Коли лишились ми у маршрутці самі, тоді вона мені каже:

— Відкрийте «бардачок».

Я й одкрив. А там — ота гривня… Тільки воно не гривня, а монета старовинна з якимись знаками, що мені їх зроду віку бачити не доводилась.

Дама дістала з сумочки конверта. Звичайнісінького, з маркою. Обережно підчепила ним ту монету, і та ковзнула всередину. А замість того дала вона мені…справжню гривню. Металеву.

— Це, — говорить, — за зворотну путь. Мені до Полукруга.

Я і не подумав відмовлятись. Взяв гривню і поклав у «бардачок» на місце тої гадості.

Ну, набрав я людей, і рушили ми. На Полукрузі Дама вийшла і говорить тихо:

- Їдьте спокійно, вам нічого не зашкодить.

Легко сказати — спокійно. Коли я до греблі доїхав — у мене трохи в штанях мокро не стало.

Але закрут був порожнім. Тільки ж знав я —