Той самий закрут греблі… - Мирослава Горностаєва

Оце, хто оповідатиме, що відьми чорняві та вродливі — не вірте, брешуть.

Відьма перекисом фарбована на біле, оченята має вузькі, блакитні, аж вибляклі. І дивляться ті очі просто в перенісся хазяйці. На щоці — бородавка, на носі — друга. Ніс наче зі шматка пемзи, розкапустився на півлиця, губи тонкі і стиснуті гидливо, а разом з тим випнуті. Підборіддя десь сховалося від стиду за такі губи. Одіте в коричньовий турецький халат і в турецькі ж шкіряні капці з носками загнутими як ото в мультиках про Аладіна, що моя меншенька любить дивитись. Коли побачите таку бабу — знайте: відьма! І тікайте від неї якнайдалі.

— Передаєм за проїзд, — кажу. Вона мені посвідчення тикає.

— Я, — говорю, — вже набрав льготників. Оплачуйте.

— Я, — каже дивоглядія, — заработала на бєсплатний праєзд.

— Дамочко, — відповідаю, — моїх дітей ваші заслуги не нагодують. Це машина частная… Або давайте гривню, або ідіть геть. Онде «рогатий» повертає. В ньому і їздіть задурно.

— Ти, — каже, — морда хахляцкая, нє указивай мнє, гдє єздіть.

— Ви, — кажу, обізлившись, — гаспажа кацапка або платіть, або вимітайтеся. І радійте, що я з вас ще за багаж не вимагаю.

Ох, як вона заверещить — вуха заклало. Всіх спом’янула — і Махна, і Бандеру, і Петлюру… І у всіх я, нібито, срочну служив. І «ету вашу нєзалєжность» Люди, а вже повний салон набрався, психувати стали. Чого стоїм, та чого кричим. А мене взяло за живе… Ти ба, мать — камандірша. Не подобається «нєзалєжность» — котись додому під «Слов’янський марш».

— Вилазь, — кажу, — стара відьмо, під три чорти. Разом з возиком своїм. На труповозках тобі кататися.

Тут баба збавила тон і каже єлейно:

— Сєйчас… Сєйчас…

Дістає звідкись, але не з гаманця, металеву гривню. Тоді їх зовсім мало ходило. Наче з рукава витрусила.

— На, — каже — падавісь! І штоб ти відєл то, што другім нє відно. На платінє, на паваротє.

— Спасибі, - відповідаю, — і тобі того ж.

Кинув гривню до «бардачка» і рвонув, аж закуріло. Вилізла баба на Благовіщенському. Більше я її не бачив. Та я опісля недовго і пробув на тому маршруті.

Їду назад, і чогось застрягли у мене в голові оті слова… Ну, про закрут греблі. Там і справді лихе місце. Аварії — майже щодня. Люди гинуть. Одного разу ЛАЗ трохи не зірвався з мосту. А одну аварію я сам бачив і поклястися міг, дійсно там щось не те.

Гнав я тоді у місто десь годині о десятій ранку. У травні це було, за рік до того, як мені відьма гривню заплатила. Машин вже менше було, ніж зрання. Переді мною йшов «Жигуль», тяжко навантажений, аж просідав бідолаха. Але на тому закруті я ніколи не ризикував обганяти. Іду за «Жигулями», коли мететься назустріч іномарка, «Опель», здається. Перед нею — до середини греблі нікого. Десь тільки тролейбус маячить віддалік.

І тут, саме на цьому закруті, «Опель» раптово вискакує на стрічну смугу і вліплюється «Жигульонку» трохи не в лоба. А я як вдарив по гальмам — мало резину не попалив. Але встиг! Ледь-ледь того «Жигуля» зачепив.

Мужик той, що в «Опелі», помер на місці. Двох з «Жигульонка» відвезли в реанімацію.

Їм ще пощастило, що машина не перекинулась. Мені теж пощастило — тільки морду собі розбив та одну фару — «Нюсі». І більше переживав за машину, ніж за свою красоту.

Але помітив я ось що… Отой, з «Опеля», царство йому небесне, поводився так, наче щось хотів об’їхати. Ну, наче дитину на дорозі побачив… Або п’яного… Коли вже вивертаєш баранку на одчай душі, аби тільки не вбити чоловіка. Але ж на тому закруті нікого не було. Нікогісінько… ні людинки, ні пилинки. Порожня дорога.

А нині я думаю, чи не зустрічався і він з відьмою в турецькому халаті…

Я тебе ще не забалакав? Ну, слухай, вже недовго…

Їду ото я з Благовіщенського, доїжджаю до статуя дяді Вови і наче морозом мене обдає. Страх який-то взяв… А нам, маршрутчикам, цього не можна. У мене маршрутка повна людей… З базару їдуть. Діти щебечуть на задньому сидінні… А мене тіпає, чим далі, тим гірше. Швидкість збавив, я завжди там її збавляв, хоч яким не був «Шумахером», а зараз взагалі скинув до мінімуму. Попереду йде ЛАЗ, далеченько йде…

Виїжджаю на закрут і раптом бачу, що назустріч мені по дорозі чалапає чоловік. Я спершу подумав — п’яний. В сірій якійсь майці, наче її три роки не прали, і в штанях брезентових, як от від роби. На голові кепка, яку вже тільки і старих фільмах і побачиш. Дорожній робочий? Але якого біса він шляється посеред смуги… Життя не дороге?

Я на сигнал — а він іде собі… Я на гальмо — а він іде… І Богом клянуся — я його переїхав.

Тільки тоді зрозумів, чого тікають з місця злочину. Замість того, щоб зупинитись — я надавив на газ і вперед. Од страху. «Нюся» моя трохи не розвалилась, так я її шарпав, клієнти лаятися почали.

— Ти шо, драва вєзьош? — один репетує. І, головне, ніхто нічого не бачить! Навіть той мужик, котрий сидів тоді спереду, не кричить — «Стой, убіл чєлавєка!»

Глянув я у дзеркальце — дорога ззаду порожня. Лише тролейбус плентається в кільватері.

Ну, тут уже не до гонок. Доїхав я до церкви, набрав знову людей, тоді вийшов на хвилину і купив в кіоску, в церковному дворі іконку, здається, святого Ніколая. Причепив у кабіні і тоді лише рушив.

Виїжджаю на греблю і вже на середині бачу — на тому закруті стоять двоє. Чоловік в дранті і жінка в платті, теж якомусь сірому, обвислому. Хустка зав’язана назад, по-сільському. А обличчя… Черепи, обліплені сірою грязюкою…

Коли я оце