Королівський убивця - Робін Хобб
— Зв’язок? — різко спитав він.
— Дехто знає, що вона мені небайдужа, — обережно сказав я.
— Чоловіки не перекладають свої проблеми на жінок, до яких вони небайдужі, — суворо сказав він мені.
Я нічого не міг відповісти. Натомість виклав йому ті кілька подробиць, які Моллі запам’ятала про напасників, але вони нічого йому не сказали. Він певний час вдивлявся у стіни кімнати, затим підняв свою склянку й вихилив її. Спокійно заговорив:
— Я скажу їй, що ти за неї тривожишся. Скажу, що коли вона боїться небезпеки, то нехай приходить до мене. Я маю більше змоги впоратися з цим. — Він звів погляд і зазирнув мені в очі. — Скажу їй, що ти робиш розумно, тримаючись від неї здалеку, з огляду на неї.
Наливши ще раз, тихо додав, втупившись у стіл:
— Пейшенс мала рацію. Добре вчинила, пославши її до мене.
Я зблід, намагаючись збагнути значення цього твердження. Мені вперше вистачило глузду промовчати. Він випив бренді, а тоді глянув на пляшку. Поволі підсунув її столом до мене.
— Постав її назад на полицю, добре? — сказав він.
З Оленячого замку далі викачувано стада тварин і зимові запаси. Дещо продали задешево до Внутрішніх герцогств. Найкращих мисливських і верхових коней вислано баржами вгору річкою, в околицю Турлейка. Регал представляв це як план збереження нашого найкращого племінного табуна, перемістивши його подалі від плюндрувань червоних кораблів. Як переповідав мені Гендз, городяни бурчали, що коли вже король неспроможний утримати свій власний замок, то яка ж тоді надія для них? Коли вгору річкою було вислано вантаж гарних старовинних гобеленів і меблів, пішов тихий поголос, наче невдовзі Провісники зовсім покинуть Оленячий замок, навіть без бою, навіть не чекаючи нападу. У мене було неприємне відчуття, що цей поголос близький до істини.
Я, ув’язнений в Оленячому замку, мав небагато можливостей долучитися до розмов простолюду. Досить мені було зайти до кордегардії, як западала тиша. Відколи мене замкнено у Твердині, пішли різні чутки та здогади. Ожили розмови, які велися про мене того дня, коли я не зумів урятувати маленької дівчинки від перекованих. Мало хто з вартових розмовляв зі мною про щось інше, ніж про погоду, а переважно все зводилося до кількох чемних фраз. Хоча мене й не вважали цілковитим парією, все ж не включали до невимушених розмов і суперечок, які зазвичай переповнювали вартівню. Розмова зі мною віщувала нещастя. Я не зважувався наражати на небезпеку тих чоловіків і жінок, до яких добре ставився.
Мене все ще радісно вітали у стайнях, але я намагався ні з ким надто довго не розмовляти й не підходити надто близько до жодної тварини. У ті дні стаєнні челядники переважно були похмурими. Роботи було негусто, замало, щоб вони мали постійне заняття, отож сварки ставали все частішими. Стаєнні челядники стали для мене головним джерелом відомостей і чуток. І всі ці чутки були невеселими. Перекручені розповіді про наїзди на міста Бернсу, плітки про бійки у тавернах і доках Баккіпа, а ще перелічування людей, які переселялися на південь чи вглиб суходолу, якщо їм дозволяли засоби. Коли й заходила розмова про Веріті та його похід, то неодмінно з глузуванням і зневагою. Надія розвіялася. Подібно до мене, люд Оленячого замку, непевний завтрашнього дня, чекав катастрофи, яка вже підступала до порога.
Настав місяць штормової погоди, а полегшення і радість в Оленячому замку завдали більшої шкоди, ніж попередній період напруження. Під час особливо дикої нічної гулянки загорілася прибережна таверна. Вогонь поширився, і лише дощ, який прийшов на зміну поривчастому вітру, не дав йому перекинутися на склади в доках. Це стало б катастрофою з багатьох точок зору, бо, відколи Регал очистив Оленячий замок від харчів та запасів, городяни не бачили сенсу зберігати те, що ще залишилося. Навіть якщо самі пірати й не прийдуть до Оленячого замку, ще до кінця зими доведеться зменшити порції їжі. Принаймні я в цьому не сумнівався.
Однієї ночі я прокинувся від несподіваної тиші. Затихло виття штормових вітрів і стукіт дощу. Моє серце завмерло. Мене наповнило страшне передчуття, а коли я підвівся назустріч ясному блакитному ранку, цей страх ще зріс. Попри сонячний день, атмосфера у Твердині була гнітючою. Я кілька разів відчув лоскотання Скіллу у своїй свідомості. Це майже доводило мене до шаленства, бо я не знав, чи це Веріті намагався встановити кращий контакт зі мною, чи це пхаються Джастін із Сереною. Надвечірні відвідини короля Шрюда і блазня ще сильніше мене пригнітили. Король, з якого досі зосталися шкіра та кості, сидів і непевно усміхався. Коли я зайшов, він слабко поскіллив до мене і привітався словами:
— Ах, Веріті, мій хлопче. Як твій сьогоднішній урок із мечем?
Решта його розмови була приблизно такою ж змістовною. Майже одразу після мого приходу з’явився Регал. Сів на кріслі з прямою спинкою, схрестив руки на грудях і дивився на мене. Ми з ним не обмінялися жодним словом. Я не міг вирішити, чим була моя мовчазність, — боягузтвом чи самовладанням. Тож втік так швидко, як тільки зміг, незважаючи на докірливі погляди блазня.
Сам блазень мав вигляд не надто кращий за короля. У такого безбарвного створіння, як він, темні кола під очима здавалися намальованими. Його язик був настільки ж нерухомим, як язички його дзвоників. Якщо короля Шрюда не стане, ніхто не захистить блазня від Регала. Я міркував, чи зміг би якось йому допомогти.
«Наче я міг допомогти собі самому», — гірко подумав я.
Того вечора в самотності своєї кімнати я випив більше, ніж слід, ожинового бренді, яке так зневажав Барріч. Знав, що завтра це відпокутую, але мені було байдуже. Тоді вклався в ліжко, слухаючи далекі звуки веселої розваги у Великій залі. Я хотів, щоб тут була Моллі, щоб вона вилаяла мене за пияцтво. Ліжко було надто великим, постіль білою й холодною, як лід. Я заплющив очі й шукав розради в товаристві вовка. Зачинений
