Королівський убивця - Робін Хобб

Я прокинувся за мить до того, як Чейд ухопив мене за плече й почав трясти. Добре, що я блискавично його пізнав, бо інакше, я певен, намагався б його вбити.

— Вставай! — хрипко прошепотів він. — Вставай, ти, п’яний бовдуре, ти, ідіоте! Нітбей в облозі. П’ять червоних кораблів. Закладуся, що вони не залишать там каменя на камені, якщо ми запізнимося. Вставай, щоб ти здох!

Я, хитаючись, підвівся, його жахливі слова розвіяли хміль від випитого.

— Що ми можемо зробити? — дурнувато спитав я.

— Скажи королю. Скажи Кеттрікен, скажи Регалові. Напевне, навіть Регал не зможе проігнорувати того, що діється на нашому порозі. Якщо червоні кораблі займуть і утримають Затишну бухту, вони піймають нас у сак. Жоден корабель не вийде з Оленячої бухти. Це навіть Регал зрозуміє. Тепер іди! Марш!

Я натягнув штани та туніку й босоніж побіг до дверей, волосся метлялося мені по обличчі. У дверях я зупинився.

— А звідки я це знаю? Як мені сказати, хто мене попередив?

Чейд роздратовано підстрибнув.

— Чума й холера! Скажи що-небудь! Скажи Шрюдові, що тобі наснився Рябий чоловік, а він побачив те в калюжі води! Це він принаймні мусить зрозуміти! Скажи їм, що це Старійшина прислав тобі новини! Кажи, що хочеш, але змусь їх діяти! І негайно!

— Зрозумів! — Я побіг коридором, скотився сходами й помчав до покоїв короля Шрюда. За мить уже грюкав у королівські двері. На другому кінці коридору Барріч стояв при своєму кріслі біля дверей Кеттрікен. Він глянув на мене, вихопив свого короткого меча і став напоготові, стріляючи очима на всі боки.

— Пірати! — гукнув я до нього крізь коридор, не переймаючись тим, чи хто не підслуховує та як зреагує. — П’ять червоних кораблів у Затишній бухті! Піднімай Її Величність, кажи їй, що негайно потрібна наша допомога!

Барріч відвернувся, нічого не питаючи, стукнув у двері Кеттрікен, і його відразу ж впущено. Мені довелося тяжче. Воллес урешті-решт неохоче відчинив двері, але не рушив з місця, доки я не натякнув йому, що він міг би збігти сходами та сповістити Регала про мої новини. Думаю, що на Воллесове рішення вплинула перспектива драматичного входу й розмови з принцом перед усіма його веселими гостями. Покинув двері без охорони й пішов до маленького передпокою, щоб прибрати належного вигляду.

Королівська спальня була цілковито темною, висів тяжкий запах димку. Я взяв свічку з вітальні, запалив її від слабкого вогню та поспішив досередини. Через темряву ледь не наступив на блазня, що згорнувся клубочком біля короля, наче собача. Я здивовано витріщився. Він не мав ні покривала, ні подушки, а лежав, скулившись, просто на килимку поблизу королівського ложа. Блазень незграбно потягся, прокидаючись, а тоді підняв тривогу.

— Що таке? Що сталося?

— Пірати в Затишній бухті. П’ять червоних кораблів. Я мушу розбудити короля. А що це ти робиш, чого спиш тут? Може, боїшся вже повернутися до власної кімнати?

Він гірко засміявся.

— Радше боюся покинути цю, бо можу не бути впущеним. Минулого разу Воллес зачинився від мене, і мені довелося цілу годину волати і грюкати, перш ніж король усвідомив, що я загубився, й зажадав довідатися, де я. Раніше я входив зі сніданком. Ще раніше…

— Вони намагаються розлучити тебе з королем?

Він кивнув.

— Батогом і пряником. Минулого вечора Регал запропонував мені гаманець із п’ятьма золотими, якби так я зволив вирядитися і зійти вниз, щоб їх розважити. Ох, як же він після твого відходу бідкався, що мене дуже бракує внизу при дворі, і яка це ганьба, що я змушений марнувати свою молодість тут. А коли я сказав, що вважаю товариство короля Шрюда приємнішим, ніж компанію інших блазнів, жбурнув у мене чайником. Навіть Воллес тоді трохи розлютився, бо він саме зварив якесь огидне трав’яне пійло. Кожен, хто його нюхав, тужив за ароматами срачки й пердячки.

Доки ми розмовляли, блазень запалив свічки й підкинув кілька полін у вогонь каміна. Тоді відсунув одну з тяжких заслон над ліжком.

— Володарю? — промовив лагідно, наче до сплячої дитини. — Тут Фітц Чівелрі з важливими новинами для вас. Чи зволите прокинутися і вислухати його?

Спершу король не відповів. Тоді блазень знову до нього озвався.

— Ваша Величносте? — Змочив клаптик тканини в холодній воді й торкнувся нею королівського обличчя. — Королю Шрюде?

— Мій королю, ваш народ вас потребує, — у відчаї промовив я. — Нітбей обложено червоними кораблями. Їх п’ять. Ми мусимо негайно вислати допомогу або ж усе пропало. Якщо вони там укріпляться…

— Вони перекриють Оленячу бухту.

Коли король заговорив, його очі розплющилися. Далі лежав, не намагаючись підвестися, але сильно примружив очі, наче від болю.

— Блазню. Трохи червоного вина. Прошу.

Його голос був тихим, не гучнішим від дихання, але це був голос мого короля. Серце моє тьохнуло, наче у старого пса, який почув повернення господаря.

— Що ми повинні зробити? — благально спитав я.

— Виводьте всі наші кораблі та відправляйте вниз узбережжям, до них. Не лише військові. Піднімайте рибальський флот. Ми зараз змагаємося за своє життя. Як вони сміли підступити так близько, що за зухвальство! Суходолом посилайте коней. Негайно, найпізніше за годину. Вони можуть дістатися туди лише післязавтра, але однаково висилайте. Кін буде за старшого.

Моє серце затремтіло у грудях.

— Ваша Величносте, — м’яко перебив я його. — Кіна вбито. Коли він повертався з гір разом із Баррічем. На них напали розбійники.

Блазень зиркнув на мене, а я тут-таки пожалів, що втрутився. З голосу короля Шрюда одразу ж зник командний тон. Він невпевнено сказав:

— Кін мертвий.

Я глибоко вдихнув.

— Так, Ваша Величносте. Але є ще Ред. Керф теж добрий вояк.

Король узяв вино, що його приніс блазень. Відпив і, здавалося, набрав із нього сили.

— Керф Пильний. Доручіть це йому.

Я прикусив язика й не сказав, що тих коней, які в нас зосталися, не варто й посилати. Без сумніву, люди в Затишній бухті вітатимуть будь-яку допомогу.

Король Шрюд міркував.

— Які звістки з Південної бухти? Вони вислали вояків і кораблі?

— Ваша Величносте, досі не маємо звідти жодних звісток.

Це не було брехнею.

— Що тут діється?

Крик почався, коли він ще навіть не зайшов до спальні. Регал, одутлий