Королівський убивця - Робін Хобб

— Тепер поділіть сили й розгортайте їх, — спокійно сказав Барріч. — Не хочемо, щоб наші кораблі зіткнулися з опором при підході до берега. Швидко. Фітце. Ти підеш із силами, що атакуватимуть червоні кораблі. Будь там, коли «Раріск» причалить, і передай команді на борту наші рішення. Щойно червоні кораблі будуть очищені, усі бійці повинні приєднатися до нас і тримати остров’ян в облозі. Шкода, що немає можливості передати герцогу Келвару повідомлення про наші дії. Зрештою, думаю, що невдовзі він сам усе побачить. Гаразд, тепер уперед.

Було невеличке замішання, кілька коротких слів, якими обмінялися Керф і Фоксглов, але напрочуд швидко я опинився за Фоксглов з її військовим загоном. У мене був свій меч, та насправді бракувало сокири, з якою я так зручно почувався впродовж літа.

Ніщо не пішло так гладко, як планувалося. Ми зустріли остров’ян у руїнах міста задовго до того, як дісталися пляжів. Вони поверталися до своїх кораблів із полоненими, які сповільнювали їхній рух. Ми напали на піратів. Частина з них стала до бою, а частина покинула полонених і побігла поперед наших коней. Невдовзі наші війська розпорошилися по все ще тліючих будинках і засипаних уламками вулицях Нітбея. Деякі наші вояки зосталися, щоб перерізати пута бранців і допомогти їм, як лише могли. Фоксглов лютувала через запізнення, бо ті пірати, що встигли втекти, попередили корабельну охорону. Вона швидко розділила наші сили, залишивши жменьку солдатів допомогти виснаженим городянам. Сморід мертвих тіл і дощ на обвуглених балках повернули мене до згадок про Фордж, таких яскравих, що я майже втратив контроль над собою. Скрізь були мертві тіла, куди більше, ніж ми очікували. Я відчув, що вовк рискає десь у руїнах, і це додало мені духу.

Фоксглов напрочуд майстерно нас вилаяла, а тоді вишикувала всіх своїх людей клином. Ми дісталися червоних кораблів тільки тоді, як один з них відходив у море разом із відпливом, тож мало що могли з ним зробити, але встигли запобігти відплиттю другого корабля. Тих ми повбивали дуже швидко. Їх було небагато, лише найнеобхідніші веслярі. Нам навіть вдалося перебити їх, перш ніж вони перерізали більшість бранців, що лежали, зв’язані, на корабельних лавках. Ми підозрювали, що на кораблі, який відплив, був подібний вантаж. На мою думку, саме тому пірати від самого початку не планували вступати в бій з «Раріском» чи іншими кораблями, які тепер гналися за тим, що втік від нас.

Зате червоний корабель забрав заручників. Куди? На примарний корабель, якого ніхто, крім мене, не бачив? Навіть думка про білий корабель викликала у мене тремтіння і тиск у голові, як на початку болю. Можливо, вони збиралися втопити заручників чи перекувати їх, чи ще щось. Я не міг тоді належно все обдумати, але затямив ці відомості для Чейда. Три інші кораблі мали на своєму борту військові залоги, і ті чинили опір так затято, як і передбачав Барріч. Один корабель згорів, підпалений надміру ревним лучником, але решта зосталися неушкодженими.

Доки «Раріск» причалив, ми вже зайняли всі кораблі. Лише тоді я зміг підняти голову й оглянути Затишну бухту. Ні сліду білого корабля. Може, це й справді був лише клубок хмар. Слідом за «Раріском» прийшла «Констанс», тоді флотилія рибальських кораблів і навіть кілька торгових. Більшість із них мусила стати на якір у мілкій затоці, але людей з них швидко перевезено на берег. Команди військових кораблів чекали, доки їхні капітани почують, що відбувається, але рибальські й торгові суденця пропливли повз нас і рушили просто до обложеного замку.

Вимуштрувані залоги військових кораблів швидко їх наздогнали, і, коли ми дісталися зовнішніх стін замку, там уже запанувало певне співробітництво, якщо не справжня організація. Бранці, визволені нами, були ослаблені через брак харчів і води, але, тільки-но отямившись, дали нам необхідні відомості про зовнішні земляні укріплення. Пополудні облога довкола піратів усталилася. Барріч насилу переконав усіх причетних, що принаймні один з наших кораблів мусить залишатися на воді з повною командою і напоготові. Його передчуття справдилося наступного дня, коли північний виступ затоки обпливли ще два червоні кораблі. «Раріск» погнався за ними, але ті втекли надто легко, щоб ми могли відчути через це задоволення. Усі знали, що вони просто знайдуть незахищене селище вгору вздовж узбережжя і нападуть на нього. Кілька рибальських кораблів із запізненням рушили в погоню, проте не мали шансів догнати обсаджені гребцями піратські кораблі.

На другий день облоги нас опосіла нудьга й невигода. Погода знову змінилася. Твердий хліб почав пліснявіти, сушена риба перестала бути сухою. Аби підкріпити наш дух, герцог Келвар додав Оленячий прапор Шести герцогств до власної хоруговки, що маяла над Бейгардом у нас на виду. Але, подібно до нас, він обрав стратегію очікування. Остров’ян замкнуто. Вони не намагалися ні прорватися до нас, ні наблизитися до замку. Все завмерло в очікуванні.

— Ти не слухаєш попереджень. Ніколи не слухаєш, — тихо сказав мені Барріч.

Опускалася ніч. Ми вперше від прибуття могли провести разом кілька хвилин. Він сидів на колоді, випроставши поранену ногу. Я присів навпочіпки біля вогнища, намагаючись зігріти руки. Ми сиділи назовні тимчасового притулку для королеви, докладаючи дров до вогню, що сильно димів. Барріч хотів, щоб Кеттрікен облаштувалася в одному з нечисленних уцілілих будинців Нітбея, але вона відмовилася, наполігши на тому, що зостанеться поблизу своїх воїнів. Її охоронці вільно відходили і приходили до її намету й до її вогню. Барріч супився через таку фамільярність, але не міг не оцінити їхньої відданості.

— Твій батько теж таким був, — раптом зауважив він, коли двоє вартових Кеттрікен вийшли з її намету й рушили змінити на посту двох інших.

— Не слухав попереджень? — здивовано перепитав я.

Барріч похитав головою.

— Ні. Його солдати теж завжди входили й виходили о кожній годині. Я постійно дивувався, як це він зумів зостатися сам на сам, щоб сотворити тебе.

Мабуть, я був шокованим, бо Барріч теж раптом почервонів.

— Вибач. Я втомлений, а нога… завдає мені клопоту. Не думаю про те, що сказав.

Несподівано я зумів усміхнутися.

— Усе гаразд, — мовив, і так воно й було. Відколи Барріч довідався про Нічноокого, я боявся, що він знову мене прожене. Жарт, навіть грубуватий, був цілком приємною переміною.

— Ти говорив