Королівський убивця - Робін Хобб
Усі вже усвідомили значення предмета в руці проводиря. Ми зупинилися посеред дороги. Охоронці Кеттрікен розступилися, наче завіса, пропускаючи його до неї. Запанувала страшна тиша, коли він подав їй жезл, а потім маленький сувій. Червоний віск печатки відірвався під її нігтями. Я дивився, як він падає на болотисту дорогу. Вона повільно розгорнула сувій і прочитала його. Під час цього читання щось у ній померло. Рука безсило опустилася. Слідом за воском упав сувій — річ, якої Кеттрікен ніколи більше не захоче бачити. Вона не зомліла й не скрикнула. Її очі дивилися кудись далеко, вона легко поклала руку на живіт. І з цього жесту я зрозумів, що це не Шрюд помер, а Веріті.
Я потягнувся до нього. Десь, напевне, що десь, маленький клубочок усередині мене, іскра зв’язку, тонесенька нитка… ні. Я навіть не знав, коли зник цей зв’язок. Згадав, що під час кожної битви міг його загубити. Це не допомогло. Ще згадав те дивне відчуття з ночі битви. Мені здавалося, що я чув голос Веріті, як він вигукував, віддаючи накази, що не мали сенсу. Не міг згадати жодного окремого його слова. Але тепер мені здавалося, що це були бойові накази, накази розсипатися, шукати захисту чи… але я не міг достеменно згадати. Глянув на Барріча й побачив у його очах питання. Мені довелося знизати плечима.
— Не знаю, — тихо сказав я. Його брови зморщилися, коли він це обдумував.
Королева-в-очікуванні Кеттрікен нерухомо сиділа на коні. Ніхто не ворухнувся, щоб її торкнутися, ніхто не озвався ні словом. Я глянув на Барріча, подивився йому в очі. Побачив там безнадію та приреченість. Він уже вдруге бачив, як король-в-очікуванні гинув, так і не зійшовши на престол. Після довгої тиші Кеттрікен повернулася в сідлі. Оглянула свою варту, солдатів-вершників, які її супроводжували.
— Принц Регал отримав звістку, що король-в-очікуванні Веріті мертвий.
Вона не підвищила голосу, але всі почули її виразні слова. Радість щезла, тріумф, що сяяв у багатьох очах, погас. Вона дала всім кілька хвилин, щоб це збагнути. Тоді підігнала коня, і ми слідом за нею в’їхали до Оленячого замку.
Ми проминули ворота без жодних перепон. Коли проїжджали, солдати, що несли вахту, дивилися на нас. Один коротко відсалютував королеві. Вона цього не помітила. Похмурий вираз обличчя Барріча ще поглибився, але він не сказав нічого.
На замковому дворі все йшло, як у звичайний день. Стаєнні челядники підійшли забрати коней, тимчасом як інші слуги та решта людей Твердині займалися своїми повсякденними справами. Чомусь ця буденність ударила по моїх нервах, наче камінь. Веріті мертвий. Здавалося неможливим, щоб життя далі йшло звичним буденним трибом.
Барріч допоміг Кеттрікен спішитись, і королеву одразу ж оточила громадка її дам. Якась моя частка помітила вираз обличчя Фоксглов, коли Кеттрікен метушливо повели придворні дами, бідкаючись, який втомлений вигляд вона має, розпитуючи, як вона почувається, висловлюючи співчуття, жаль і смуток. На обличчі капітана королівської варти промайнула тінь заздрості. Фоксглов була лише солдатом, що присяглася захищати свою королеву. Цієї миті не могла піти за нею до Твердині, хай як турбувалася за неї. Зараз Кеттрікен була під опікою своїх дам. Я, однак, знав, що сьогодні вночі Барріч не сам стоятиме на чатах під дверима королеви.
Опікунче бурмотіння дам довкола Кеттрікен дало мені змогу зрозуміти, що поголос про її вагітність уже розійшовся. Я міркував, чи дістався він Регала, і чудово розумів, що певні чутки кружляли майже тільки між жінками, перш ніж стати загальновідомими. Раптом мені дуже захотілося довідатися, чи знає Регал, що Кеттрікен носить спадкоємця престолу. Я вручив віжки Сажки Гендзові, подякував йому й пообіцяв, що пізніше все розповім. Але коли повернув у бік Твердині, то рука Барріча лягла на моє плече.
— На два слова. Зараз.
Інколи він ставився до мене так, начеб я був принцом, а інколи — чимось нижчим за стаєнного хлопця. Гендз із легкою посмішкою повернув мені Сажчині віжки і зник, щоб оглянути інших тварин. Я пішов за Баррічем, що повів Рудді до стайні. Він без проблем знайшов порожнє стійло для Рудді поблизу постійного місця Сажки. Аж надто багато загородок світило пусткою. Ми обидва почали методично чистити та опоряджувати своїх коней. Ця звична робота, вигляд коня, те, що Барріч працював поруч зі мною, діяли заспокійливо. На нашому кінці стайні було відносно тихо, але він чекав, щоб нікого не було поблизу, перш ніж спитати:
— Це правда?
— Я достеменно не знаю. Мій зв’язок з ним зник. Ослаб ще перед тим, як ми вирушили до Затишної бухти, а в мене завжди були проблеми з підтримуванням зв’язку під час битви. Веріті казав, наче я ставлю такий сильний захист від довколишніх людей, що закриваюся й від нього.
— Я геть цього не розумію, але знав про цю проблему. Ти певний, що саме тоді його загубив?
І я розповів йому про неясне відчуття Веріті під час битви й можливість того, що саме тоді його було атаковано. Барріч нетерпляче кивнув.
— А ти не можеш поскіллити до нього тепер, коли все спокійно? Відновити зв’язок?
Я трохи почекав, намагаючись подолати власний відчай.
— Ні. Не можу. Я не маю такого Скіллу.
Барріч насупився.
— Дивись. Ми знаємо, що останнім часом звістки не доходять. Звідки нам знати, чи це не вигадка?
— Я гадаю, що ми й не знаємо. Хоча тяжко повірити, щоб навіть Регал насмілився запевняти про смерть Веріті, якщо він живий.
— Я не вірю, що може бути річ, на яку він нездатний, — тихо сказав Барріч.
Я відірвався від зчищання болота з копит Сажки. Барріч сперся на дверці загородки Рудді, втупившись у далечінь. Сиве пасмо в його волоссі було живим нагадуванням про те, наскільки безжальним може бути Регал. Він наказав убити
