Королівський убивця - Робін Хобб

Він зітхнув.

— Ти це сказав. Ми ті, ким ми є. І він так казав. Інколи вони не дають нам вибору. Просто пов’язуються з нами.

Десь у темряві вив собака. Але це був не собака. Барріч глянув на мене.

— Взагалі не можу його контролювати, — зізнався я.

Ані я тебе. А навіщо нам одне одного контролювати?

— І ще він втручається в особисті розмови, — зауважив я.

— Немає нічого особистого, — упевнено сказав Барріч. Говорив тоном людини, яка добре це знає.

— Мені здавалося, наче ти казав, що ніколи не вживав… це. — Навіть тут я не міг уголос промовити слова «Віт».

— Не вживав. Нічого доброго з цього не виходить. Скажу тепер тобі виразно те, що вже й раніше говорив. Це… тебе змінює. Якщо ти піддасися. Якщо ти цим живеш. Якщо ти не можеш це виключити, то принаймні не шукай його. Не стань…

— Баррічу!

Ми обидва підстрибнули. Це Фоксглов тихо вийшла з темряви і стала по той бік вогню. Що вона чула?

— Так? Якась проблема?

Вона присіла навпочіпки, піднесла червоні руки до вогню. Зітхнула.

— Не знаю. Як про це спитати? А ти знаєш, що вона вагітна?

Ми з Баррічем перезирнулися.

— Хто? — спокійно спитав він.

— Ти ж знаєш, що в мене двоє своїх дітей. І більшість її гвардії — жінки. Вона щоранку блює і живе на малиновому чаї. Не може навіть глянути на солону рибу без нудоти. Вона не повинна бути тут і жити так, — Фоксглов кивнула в бік намету.

Ох. Лисиця.

Стули пельку!

— Вона не питала нашої поради, — обережно сказав Барріч.

— Тут ситуація під контролем. Нема причини, щоб не відіслати її до Оленячого замку, — спокійно відповіла Фоксглов.

— Я не уявляю, як «відіслати її» будь-куди, — зауважив Барріч. — Думаю, що це мало б бути її власним рішенням.

— Можеш їй натякнути, — наважилася Фоксглов.

— Так само, як і ти, — відпарирував Барріч. — Ти ж капітан її варти. За законом, це твоя турбота.

— Я не стерегла її двері щоночі, — запротестувала Фоксглов.

— Можливо, ти мала б це робити, — сказав Барріч, а тоді пом’якшив свої слова: — Тепер, коли знаєш.

Фоксглов глянула на вогонь.

— Можливо, й мала б. Так. Питання таке: хто її супроводжуватиме назад до Оленячого замку?

— Уся її особиста варта, звичайно. Королева не може мандрувати з меншим супроводом.

Десь у темряві залунав раптовий крик. Я схопився на ноги.

— Стій! — гарикнув до мене Барріч — Почекай звістки. Ніколи не смикайся, доки не знаєш, що діється.

Цієї миті Вістлі з королівської варти дісталася нашого вогнища. Стала перед Фоксглов, щоб сповістити таке:

— Двонапрямлена атака. Намагалися вирватися крізь вилом одразу ж під південною вежею. Частина пройшла крізь…

Її пронизала стріла й назавжди перебила те, що вона почала нам говорити. Зненацька серед нас з’явилися остров’яни, більше, ніж могло поміститися мені в голові, і всі вони рвалися до намету королеви.

— До королеви! — гукнув я і трохи заспокоївся, почувши, як мій крик покотився вниз, уздовж військового строю. Троє охоронців вибігло з намету, обступивши його з трьох сторін, а ми з Баррічем тим часом стали перед входом. Я відчув у руці свій меч і краєм ока побачив, як спалахують червінню відблиски вогню на клинку Барріча. Зненацька з-за запони намету вийшла королева.

— Не стережіть мене! — дорікнула вона нам. — Рушайте туди, де точиться бій!

— Бій тут, міледі, — буркнув Барріч і раптом ступив крок уперед, рубнувши по плечі чоловіка, що посмів підійти надто близько.

Я виразно пам’ятаю ці його слова і пам’ятаю, що бачив цей Баррічів крок. Це ще й останній мій зв’язний спогад з тієї ночі. Усе інше — це крик, метал і вогонь. У мене вдарялися хвилі емоцій, тимчасом як наші солдати й пірати билися на смерть. Невдовзі хтось підпалив намет. Його високе полум’я освітило поле бою, наче сцену. Пам’ятаю, що я бачив Кеттрікен, як вона, закасавши спідниці, босоніж і голонога, билася на замерзлій землі. Тримала свій кумедно довгий гірський меч обома руками. Її грація перетворила бій на смертельний танець, який іншого часу не міг би не привернути до себе всієї моєї уваги.

Остров’ян усе прибувало. Одної миті я був певний, що чую, як Веріті вигукує накази, але жодного з них не розібрав. Час від часу з’являвся Нічноокий, завжди б’ючись на краю світла, раптовий, при самій землі, туга сила із зубів та хутра, розривав сухожилля, усією своєю масою падав на пірата, збиваючи його з ніг. Барріч і Фоксглов ставали спиною до спини і так спільно билися, коли видавалося, що справи складаються недобре для нас. Я був частиною кола, що захищав королеву. Так принаймні думав, доки не усвідомив, що вона б’ється поруч зі мною.

Певної миті я випустив свого меча, а вхопив покинуту якимось піратом сокиру. Другого дня підняв свого клинка із замерзлої землі, покритої болотом і кров’ю. Але в той момент я навіть не завагався відкинути дарунок Веріті для грубішої, але ефективнішої зброї. Доки ми билися, не можна було думати ні про що інше, окрім як про теперішнє. Коли ж нарешті хвиля битви покотилася у зворотному напрямку, то я теж не надто міркував, а гнав і переслідував розпорошених ворогів у вугільно-чорних, пропахлих димом пожарища руїнах Нітбея.

Отут ми з Нічнооким і справді добре пополювали. Я змагався зі своїм останнім супротивником носок до носка, сокира до сокири, а Нічноокий тим часом гарчав і шалено кидався на меншого чоловіка з мечем. Він прикінчив його за секунду до того, як я вклав свого.

Ця остання битва дала мені шалену й дику радість. Я не знав, де закінчується Нічноокий і де починаюся я, а лише те, що ми перемогли й обидва досі живі. Тоді разом пішли шукати воду. Ми всмак напилися з відра громадської криниці, і я змив кров з обличчя та рук. Потім попадали обидва, спираючись тілами об криницю, й дивилися на сонце, що здіймалося над густою імлою. Нічноокий тепло притиснувся до мене, і ми навіть не думали ні про що.

Гадаю, що я трохи задрімав, бо отямився від легенького поштовху, коли він квапливо мене покинув. Я глянув угору, аби побачити, що