Королівський убивця - Робін Хобб

— Воллесе!

Грізно ткнув у мене пальцем.

— Забери його звідси. Поклич допомоги, якщо треба. І не мусиш із ним церемонитися!

Воллесу не треба було далеко шукати. Регала супроводило двоє дужих охоронців із Внутрішніх герцогств. Мене підхопили, підняли в повітря: Регал вибрав для цієї служби здорованів. Я оглядався за блазнем, за будь-яким союзником, але блазень щез. Краєм ока помітив бліду руку, що зникла під ліжком, і відвів погляд. Я його не винуватив. Він нічого не міг для мене зробити, хіба що бути вигнаним разом зі мною.

— Мій батьку, невже він непокоїв ваш відпочинок своїми дикими байками? А ви ж такі хворі! — Регал турботливо схилився над ліжком.

Мене вже майже доволокли до дверей, коли король озвався. Його голос не був гучним, але в ньому лунав наказ.

— Стійте, де стоїте, — звелів король Шрюд охоронцям. Він далі лежав у ліжку, але перевів погляд на Регала.

— Нітбей обложено, — твердо сказав король. — Ми повинні вислати допомогу.

Регал жалібно потрусив головою.

— Це лише чергова бастардова штучка, щоб вас рознервувати і скаламутити ваш відпочинок. Не було виклику допомоги, жодної такої звістки.

Один з охоронців стискав мене дуже професійно. Другий натомість, здавалося, мав намір звихнути мені плече, хоча я ніяк йому не опирався. Виразно затямив собі його обличчя, намагаючись не показувати болю.

— Ти можеш не турбуватися, Регале. Я сама, на місці, перевірю, правда це чи брехня.

Королева Кеттрікен затрималася, одягаючись. Мала на собі коротку білу хутряну куртку, пурпурові штани та чобітки. При боці висів довгий гірський меч, а Барріч стояв у дверях, тримаючи тяжкого плаща з каптуром і рукавиці. Вона говорила так, наче зверталася до розбещеної дитини.

— Повертайся до своїх гостей. Я поїду до Затишної бухти.

— Я це забороняю! — пронизливо заверещав Регал. У кімнаті зненацька запанувала тиша. Королева Кеттрікен тихо зазначила те, що й так знали всі присутні:

— Принц не забороняє королеві-в-очікуванні. Я їду цієї ж ночі.

Регалове обличчя збагряніло.

— Це брехня, бастардова змова, щоб розворушити Оленячий замок і налякати людей. Не було звісток про напад на Нітбей.

— Тихо! — різко сказав король, наче виплюнув. Усі в кімнаті завмерли. — Фітце Чівелрі? Прокляття, відпустіть цього чоловіка. Фітце Чівелрі, стань переді мною. Звітуй. Звідки твої вісті?

Я обтяг свій каптан і пригладив волосся. Ставши перед королем, болісно усвідомив, що ноги мої босі, а волосся розкуйовджене. Я глибоко вдихнув і одним духом виклав:

— Я мав уві сні видіння, сір. Рябий чоловік виворожив це з поверхні води. Він показав мені червоні кораблі в Затишній бухті.

Я не посмів підкреслити жодного слова. Твердо стояв перед усіма. Один з охоронців недовірливо пирхнув. Щелепа Барріча опала, а очі розширилися. Кеттрікен дещо розгубилася. Король Шрюд на ліжку заплющив очі й повільно видихнув.

— Та він п’яний, — заявив Регал. — Заберіть його геть.

Я ніколи не чув у його голосі більшого задоволення. Його охоронці негайно рвонули з місця і знову мене схопили.

— Як… — король глибоко вдихнув, помітно змагаючись із болем, — я наказав.

Він знайшов трохи сил.

— Як я наказав. Їхати. МАРШ!

Я вирвав свої руки з рук сторопілих охоронців.

— Так, Ваша Величносте, — говорив я у загальній тиші. Говорив виразно, щоб до всіх дійшло. — Одне слово, посилаємо до Затишної бухти всі військові кораблі та стільки рибальських, скільки можна зібрати. І всіх коней, які лише є в нашому розпорядженні, сухопутною дорогою під проводом Керфа.

— Так, — видихнув король. Ковтнув слину, глибоко вдихнув і розплющив очі. — Так я наказую. Тепер ідіть.

— Ще трохи вина, володарю?

По той бік ліжка матеріалізувався блазень. Я єдиний це помітив. Він таємниче до мене усміхнувся. Тоді похилився над королем, допомагаючи йому підняти голову й напитися вина. Я глибоко-глибоко вклонився моєму королю. Випростався і повернувся, щоб вийти з кімнати.

— Якщо хочеш, можеш їхати з моєю вартою, — сказала мені королева Кеттрікен.

Регалове обличчя збуряковіло.

— Король не казав тобі їхати! — забризкав він до неї слиною.

— І не «заборонив» цього. — Королева спокійно дивилася на нього.

— Моя королево! — заявила одна з її охоронниць у дверях. — Ми готові їхати.

Я здивовано дивився на неї. Кеттрікен лише кивнула. Глянула на мене.

— Краще поквапся, Фітце. Ти ж не збираєшся їхати отак.

Барріч подав королеві плаща.

— Мій кінь готовий? — спитала Кеттрікен охоронницю.

— Гендз обіцяв, що кінь чекатиме біля дверей, коли ви спуститесь.

— Мені потрібно не більше хвилини, щоб приготуватися, — тихо сказав Барріч. Я помітив, що він не сформулював цього як прохання.

— То йди. Йдіть обидва. Намагайтеся наздогнати нас якомога швидше.

Барріч кивнув. Він пішов зі мною в мою кімнату, де, доки я вдягався, знайшов у моїй скрині годящу зимову одежу для себе.

— Зачеши волосся назад і вмийся, — небагатослівно наказав він мені. — Вояки більше довіряють людині, яка не схожа на розбуджену зненацька.

Я послухався його поради, а тоді ми поквапилися вниз сходами. Здавалося, сьогодні він цілковито забув про свою кульгаву ногу. Коли ми опинилися на подвір’ї, ревнув стаєнним хлопцям, щоб привели Сажку й Рудді. Другого хлопця послав розшукати Керфа й передати йому накази, а третього — наготувати всіх коней у стайнях. Чотирьох чоловіків послав до міста, одного на військові кораблі, трьом іншим звелів обійти таверни і скликати всіх моряків. Я заздрив результативності його дій. Він не усвідомлював, що відібрав у мене командування, доки ми не сіли верхи. Раптом йому стало незручно. Я усміхнувся.

— Головне — це досвід, — сказав я йому.

Ми під’їхали до воріт.

— Нам слід наздогнати королеву Кеттрікен, перш ніж вона дістанеться узбережжя, — сказав Барріч, коли вартовий перегородив нам дорогу.

— Стояти! — наказав він, його голос ламався.

Наші коні стривожилися і відступили. Ми натягли вудила.

— Що таке? — різко спитав Барріч. Чоловік стояв непорушно.

— Ви можете їхати, сер, — сказав він Баррічу з пошаною. — Але я маю розпорядження, щоб бастард не покидав Оленячого замку.

— Бастард? — Я ніколи не чув такого обурення в голосі Барріча. — Скажи «Фітц Чівелрі, син принца Чівелрі».

Чоловік здивовано на нього вирячився.

— Кажи негайно! — заревів Барріч, витягши клинка. Раптом він здався вдвічі більшим, ніж був насправді.