Королівський убивця - Робін Хобб

— Тепер не час протистояти їм, — прошепотів я. Дивився їй за плече, щомиті остерігаючись, чи хтось із варти не прийде перевірити, куди ми зникли.

— Ходи, — сказав я і повів її глибше у лабіринт комор та складів. Вона мовчки йшла кілька хвилин поруч зі мною, а тоді різко висмикнула свою руку з моєї.

— Настав час їм протистояти, — заявила вона. — Коли почнеш це відкладати, то ніколи не зробиш. Чого б це не мав бути час?

— Бо я не хочу тебе в це втягувати. Не хочу завдати тобі шкоди. Не хочу, щоб люди називали тебе бастардовою шльондрою.

Ці останні слова я насилу із себе вичавив.

Моллі здійняла голову вгору.

— Я не зробила нічого, за що мала б соромитися, — рівним голосом промовила вона. — А ти?

— Ні. Але…

— Але. Твоє улюблене слово, — сказала вона з гіркотою. Відійшла від мене.

— Моллі! — Я стрибнув слідом і вхопив її плечі.

Вона обернулася і вдарила мене. Не дала ляпаса. З усіх сил садонула в губи, аж я відкинувся назад, а мій рот наповнився кров’ю. Стояла у викличній позі, виблискуючи очима та провокуючи мене ще раз її торкнутися. Я не зробив цього.

— Я ж не казав, що не боротимуся з ними. Тільки що не хочу тебе в це вплутувати. Дай мені шанс битися саме так, — сказав я.

По моєму підборідді стікала кров. Я дозволив їй це побачити.

— Повір, що настане час, коли я знайду їх і відплачу. Моїм способом. А зараз розкажи мені про тих людей. Як були одягнені, як їхали верхи. Яких коней мали? Говорили як тутешні чи як люди з Внутрішніх герцогств? Мали бороди? Ти могла б назвати колір їхнього волосся, їхніх очей?

Я бачив, як вона намагається згадати, як її свідомість сахається від тих згадок.

— Каштанові, — сказала вона нарешті. — Каштанові коні з чорними гривами і хвостами. Люди говорили, як і всі інші. Один мав темну бороду. Я думаю… Тяжко щось роздивитися, коли лежиш обличчям у багнюці.

— Добре. Це добре, — сказав я їй, хоча нічого корисного від неї не почув. Вона опустила очі, уникаючи погляду на кров на моєму обличчі.

— Моллі, — сказав їй тихіше. — Я не приходитиму… до твоєї кімнати. Якийсь час. Бо…

— Бо ти боїшся.

— Так! — прошепотів я. — Так, боюся. Боюся, що тебе скривдять, боюся, що тебе вб’ють. Щоб вразити мене. Не поставлю тебе під загрозу, приходячи до твоєї кімнати.

Вона стояла нерухомо. Я не міг сказати, слухає вона мене чи ні. Схрестила руки, охопила себе ними…

— Я надто тебе люблю, щоб це побачити.

У моїх власних вухах ці слова прозвучали жалюгідно.

Вона відвернулася й пішла від мене. Далі обіймала себе руками, наче щоб не розлетітися на друзки. Мала вигляд дуже самотньої, змоклі спідниці заважали йти, горда голова опущена.

— Моллі Червоні-Спідниці, — прошепотів я їй услід, але не міг уже розпізнати в ній Моллі. Лише те, що я з нею зробив.

Розділ 24

Затишна бухта

Рябий чоловік — це для народу Шести герцогств легендарний віщун катастроф. Побачивши, як він іде дорогою, слід знати, що невдовзі настануть хвороби та моровиці. Кажуть, що, коли він привидиться уві сні, це на швидку смерть. Часто легенди розповідають, що він з’являється тим, хто заслуговує кари, але інколи, особливо у лялькових виставах, його показують як певний знак настання катастрофи. Маріонетка Рябого чоловіка, що погойдується, підвішена, ззаду сцени, попереджає усіх глядачів про трагедію, свідками якої вони невдовзі стануть.

Зимові дні тяглися болісно довго. Я постійно чекав, що щось трапиться. Ніколи не входив до кімнати, спершу її не оглянувши, не торкався жодної їжі, якщо не бачив, як її готували, пив лише ту воду, яку сам витяг із криниці. Погано спав. Постійна напруженість проявлялася у мені на різний лад. Я дратувався, коли хтось час від часу намагався зі мною порозмовляти, був похмурим, коли заглядав до Барріча, мовчазним із королевою. Чейд — єдиний, хто міг зняти з мене тягар, мене не кликав. Я був жалісно самотнім. Не смів піти до Моллі. Скоротив свої відвідини в Барріча, як тільки можна було, побоюючись, щоб не звалити на нього свої клопоти. Я не міг відкрито покинути Оленячий замок, аби провести час із Нічнооким, і боявся вийти нашим таємним шляхом, щоб ніхто цього не помітив. Чекав і пильнував, але те, що нічого не відбувалося, стало витонченими тортурами, катуючи напруженням.

Тепер я щодня відвідував короля Шрюда. Бачив, як він зсихається у мене на очах, як блазень із кожним днем стає все похмурішим, а його гумор усе чорнішим. Я тужив за дикою зимовою погодою, що пасувала б до мого настрою, але небо далі сяяло блакиттю, а вітри заспокоїлися. Вечори в Оленячому замку були гучними й веселими. Тривали маскарадні бали, прикликано менестрелів, які мали змагатися за товсті гаманці. Внутріземські герцоги та нобілі добре їли за Регаловим столом і добре пили з ним аж до пізньої ночі.

— Як кліщі на півмертвому собаці, — люто сказав я колись Баррічу, змінюючи перев’язку йому на нозі. Він сказав саме, що без жодних зусиль тримає нічну варту при дверях Кеттрікен, бо галас гулянки й так не дає заснути.

— А хто помирає? — спитав він.

— Ми всі. Всі щодня потроху помираємо. Ніхто ще тобі цього не сказав? Зате твоя нога напрочуд добре гоїться, якщо взяти до уваги все, що ти з нею зробив.

Він глянув на свою оголену ногу й обережно її зігнув. Тканина нерівномірно натяглася, але витримала.

— Може, рана й закрилася, але не чую, щоб усередині загоїлася, — зауважив він. Це не було скаргою. Він підняв склянку з бренді й осушив її. Я дивився на це, примруживши очі. Тепер його дні минали за усталеним взірцем. Зранку, покинувши двері Кеттрікен, він ішов на кухню та їв. Тоді повертався до своєї кімнати та пив. Затим з’являвся я і допомагав йому змінити перев’язку на нозі. Потім він знову пив, аж доки не наставав його час спати і прокинутися ввечері, саме враз, щоб поїсти, а тоді стерегти двері Кеттрікен. У стайнях не робив уже нічого. Віддав їх Гендзові, а той відверто мав роботу за незаслужену кару.

Майже