Королівський убивця - Робін Хобб
Залишивши Барріча, я пішов униз, до кошар і загорож. Тут зимувала найкраща породиста худоба. Я побачив там таке ж спустошення, як і у стайнях. Призові бики зникли. З чорнорунних каракулевих овець, які колись ущерть заповнювали одну кошару, залишилося всього шість самиць і один баран-недоросток. Я не знав достеменно, які інші стада там були, але надто багато кошар і стійл виявилися порожніми, хоча о цій порі року вони зазвичай були повними.
Покинувши кошари, я перейшов до комор і стодол. Біля однієї якісь люди вантажили на віз мішки зерна. Поблизу стояли ще два вози, уже навантажені. Я трохи постояв, придивляючись до їхньої роботи, а тоді, коли віз було вже доволі високо закладено і важко було викладати нові мішки, запропонував свою допомогу. Вони з готовністю прийняли мою пропозицію, а при роботі ми порозмовляли. Коли працю було закінчено, я весело помахав їм на прощання і поволі рушив назад до Твердині, міркуючи, чому цілу стодолу із зерном пакують на баржу й висилають угору річкою, до Турлейка.
Перш ніж повернутися до себе, я вирішив перевірити, як там Барріч. Піднявся сходами до його кімнати і з тривогою побачив, що двері прочинено. Побоюючись якогось підступу, я різко штовхнув їх, перелякавши Моллі, що саме розставляла тарілки на столику біля Баррічевого крісла. Це видовище мене вразило. Я вирячився на неї. Повернувшись до Барріча, виявив, що він за мною стежить.
— Я думав, що ти сам, — незграбно сказав я.
Барріч по-совиному на мене глянув. Він уже розпочав змагання з пляшкою бренді.
— Я теж думав, що буду, — похмуро сказав він. Як завжди, тримався ніби й не п’яний, але Моллі годі було ошукати. Її губи стислися в тонку лінію. Вона й далі робила свою справу, цілковито ігноруючи мене. Натомість розмовляла з Баррічем.
— Я вам довго не заважатиму. Леді Пейшенс послала мене перевірити, чи є у вас гаряча страва, бо вранці ви мало з’їли. Піду, тільки-но розставлю їжу.
— Й візьміть із собою мою подяку, — додав Барріч. Його очі переходили від мене до Моллі, йому явно було незручно, і він відчував, що вона ним невдоволена. Намагався попросити пробачення:
— Я мав тяжку подорож, пані господине, а рана завдає мені болю. Сподіваюся, що не образив вас.
— Я тут не господиня, щоб ображатися на вас, хай що б ви робили, сер, — відповіла вона і виклала всю принесену з собою їжу.
— Я ще щось можу для вас зробити? — спитала вона. В її голосі була чемність, нічого більше. На мене вона зовсім не дивилася.
— Можете прийняти мою подяку. Не лише за їжу, а й за свічки, що освіжили мою кімнату. Наскільки розумію, це ваш витвір.
Я побачив, що вона трохи відтанула.
— Леді Пейшенс попросила мене принести їх сюди. Я була щаслива з того, що могла їй послужити.
— Розумію. — Наступна промовлена ним фраза коштувала йому більших зусиль. — Тоді прошу передати мою вдячність також і їй. І я певен, що й Лейсі.
— Передам. То більше вам нічого не потрібно? Я маю зробити дещо для леді Пейшенс у Баккіпі. Вона сказала, що коли вам щось потрібне в місті, то щоб я це принесла.
— Нічого. Але з її боку мило було про це подумати. Дякую.
— Щасливо вам, сер.
І Моллі, з порожнім кошиком на передпліччі, промарширувала повз мене, наче повз порожнє місце.
Ми з Баррічем зосталися сам на сам. Я глянув услід Моллі, а тоді спробував викинути її зі своїх думок.
— Це не тільки конюшні, — сказав я й коротко описав те, що побачив у кошарах і стодолах.
— Я міг би тобі дещо про це розказати, — жорстко сказав він. Глянув на принесену Моллі їжу, а тоді налив собі ще бренді. — Коли ми спускалися вниз Оленячою річкою, доходили до нас поголоси та чутки. Дехто казав, що Регал продає худобу та збіжжя, щоб профінансувати оборону узбережжя. Інші, — що він висилає племінну худобу в глибину суходолу, на безпечні пасовища Тілту.
Барріч випив своє бренді.
— Немає найкращих коней. Я помітив це з першого погляду, тільки-но повернувся. За десять років я міг би відтворити табун такої ж якості, як ми мали досі. Та сумніваюся, щоб до цього дійшло.
Він знову налив.
— Працю всього мого життя змарновано, Фітце. Людині хочеться думати, що десь зостається її слід на світі. Коні, яких я тут зібрав, кровні лінії, які я виводив, — тепер зникли, розпорошилися по всьому королівству. Ох, не те, щоб вони не поправили породи, хай де б опинилися. Але я ніколи не побачу, що б трапилося, якби мені дозволено продовжувати. Стеді, без сумніву, критиме цибатих тілтських кобил. А коли Ембер приведе чергове лоша, той, хто його прийматиме, вважатиме, що це звичайний кінь. А я чекав саме того лошати шість поколінь. Заберуть найкращого бігового рисака, якого будь-коли вирощено, і впряжуть його до плуга.
До цього нічого було додати. Я боявся, що все це правда.
— З’їж щось, — запропонував я. — Як зараз твоя нога?
Він відкинув покривало й неуважно її оглянув.
— Принаймні все ще на місці. Думаю, я мушу бути за це вдячним. І їй краще, ніж сьогодні вранці. Заманиха витягла інфекцію. Та жінка геть куроголова, але на травах досі знається.
Мені не треба було питати, про яку жінку йдеться.
— Ти їстимеш? — підігнав я його.
Він відставив склянку і взявся за ложку. Скуштував суп, який принесла Моллі, неохоче кивнув на знак схвалення.
— Отож, — зауважив він у перерві між ковтками, — це була дівчина Моллі.
Я кивнув.
— Сьогодні вона з тобою повелася трохи холодно.
— Трохи, — сухо погодився я.
Барріч вищирився.
— Ти щось так само дратівливий, як і вона. Здогадуюсь, що Пейшенс не надто прихильно їй мене описала.
— Вона не любить пияків, — відверто сказав я йому. — Її батько допився до смерті. Але, перш ніж довів цю справу до кінця, роками отруював їй життя. Бив її, коли була малою. Гриз і лаяв,
