Королівський убивця - Робін Хобб

Я звик уже до блазневих шпичок, але ця мене вразила. Сарказм, однак, не зовсім йому вдався, бо в голосі було надто багато розпачу. Барріч стурбовано на мене глянув.

— Що не так з моїм королем? — прошепотів він.

Я хитнув до нього головою, щоб він заспокоївся, і спробував його всадовити.

— Стоятиму перед моїм королем, доки він не накаже мені сісти, — кам’яним тоном промовив Барріч.

— Ти поранений. Він зрозумів би.

— Він мій король. Саме це я розумію.

Тож я дав йому спокій. Ми чекали якийсь час і ще якийсь час. Врешті блазень вийшов із королівської спальні.

— Йому недобре, — перестеріг він нас. — Зайняло трохи часу, перш ніж Шрюд зрозумів, хто тут. Але він каже, що вислухає твій звіт. У своїх покоях.

Отож Барріч знову сперся на мене, і ми увійшли в темряву та дим королівської спальні. Я бачив, як Барріч з огидою зморщив носа. Тут тяжко висів чад від димку й палало кілька малих кадильниць. Блазень розсунув заслони ліжка, і ми почекали, доки він збив подушки та подушечки й підклав їх королю під спину. Тоді Шрюд легким помахом руки відіслав його вбік.

Я дивився на нашого монарха й міркував, як це мені досі не впадали в око ознаки його хвороби. Вони були виразно помітні, коли придивитися. Усе його тіло змарніло, піт мав кислий запах, білки очей пожовкли — принаймні на це слід було звернути увагу. Шок на обличчі Барріча ясно показав мені, що, відколи Барріч востаннє його бачив, зміна була величезною. Але він добре замаскувався, наскільки вражений, і випростався.

— Мій королю, я прийшов скласти звіт, — формально сказав він.

Шрюд повільно закліпав.

— Скласти звіт, — невиразно промовив він, і я не був певний, чи він віддав Баррічу наказ, а чи просто повторив його слова. Барріч вирішив, що це таки наказ. Був так само точним і розважливим, як завжди привчав мене. Я стояв, а він усією своєю вагою сперся на моє плече, розповідаючи, як вони із принцом Веріті мандрували крізь зимові сніги, весь час рухаючись у напрямку Гірського королівства. Нічого не приховував, а говорив просто. Подорож була дуже тяжкою. Попри посланців, висланих перед експедицією Веріті, мало хто виявляв їм гостинність, а допомога була незначною. Нобілі, доми яких лежали при їхній дорозі, запевняли, що нічого не знали про приїзд Веріті. Часто вони заставали вдома лише слуг, ніхто більше їх не вітав, а виявлена гостинність не перевершувала ту, з якою зустріли б першого-ліпшого подорожнього. Припасів та додаткових коней, які мали б їх чекати у домовлених місцях, не було. Коні страждали більше, ніж люди. Погода була жахливою.

Коли Барріч звітував, я відчував, як той час від часу здригається. Він був на краю цілковитого виснаження. Але після кожного такого здригання я помічав, як він глибоко вдихає і заспокоюється, щоб розповідати далі.

Його голос тільки злегка тремтів, коли він розповідав, як на рівнинах Ферроу, перш ніж дістатися Синього озера, вони потрапили в засідку. Барріч не робив із цього жодних висновків, лише зауважив, що ці розбійники билися, як регулярне військо. Хоча й не носили кольорів герцога, здавалися надто добре одягненими й надто добре озброєними, як для бандитів. І очевидно, що їхньою наперед визначеною метою був Веріті. Коли двоє в’ючних тварин відв’язалися і втекли, жоден із напасників не кинувся за ними в погоню. А звичайні бандити воліли б погнатися за тяжко нав’юченими тваринами, ніж битися з озброєними людьми. Врешті-решт люди Веріті знайшли місце, де могли стати й успішно відбитися. Напасники відступили, зрозумівши, що охоронці Веріті радше битимуться до останнього, ніж піддадуться чи відступлять. Вороги від’їхали, залишивши полеглих на снігу.

— Вони не змогли нас подолати, але й ми не вийшли неушкодженими. Ми втратили значну частку наших припасів. Загинуло семеро людей і дев’ятеро коней. Двох із нас серйозно поранено. Трьом іншим завдано легших ран. Принц Веріті вирішив відправити поранених до Оленячого замку. З нами він послав для супроводу двох здорових. Тим часом сам планував продовжити подорож, забравши своїх гвардійців із собою до Гірського королівства, а там залишити їх чекати його повернення. Старшим над тими, що поверталися, поставлено було Кіна Чуйного. Йому ж таки Веріті довірив письмове повідомлення. Я не знаю, що було в тому повідомленні. Кіна й інших убито п’ять днів тому. Ми потрапили в засідку одразу ж за кордоном герцогства Бак, коли подорожували Оленячою Рікою. Лучники. Це було дуже… швидко. Четверо з нас загинули на місці. Мого коня підстрелено в бік. Рудді — молода тварина. Він злякався. Кинувся з крутого берега в річку, і я разом з ним. Річка там глибока, а течія сильна. Я припав до Рудді, але нас обох знесло річкою вниз. Я чув, як Кін кричав до інших, щоб їхали, що хтось мусить повернутися до Оленячого замку. Але ніхто не від’їхав. Коли ми з Рудді зуміли вибратися з Оленячої, то повернулися. Я знайшов тіла. Папери, які мав при собі Кін, зникли.

Звітуючи, Барріч стояв прямо, говорив виразно, без гучних слів. Його звіт був простим описом того, що сталося. Не згадував, що почував, коли його відіслано, ні про те, що єдиний уцілів і зумів повернутися. Я підозрював, що цього вечора Барріч здорово нап’ється, і міркував, чи він хотів би при цьому товариства. Але тим часом стояв мовчки, чекаючи питань короля. Тиша затяглася.

— Мій королю? — ризикнув озватися він.

Король Шрюд ворухнувся в тінях довкола свого ліжка.

— Це нагадує дні, коли я був молодшим, — хрипло промовив він. — Колись міг сидіти на коні та тримати меча. Якщо людина це втрачає, то насправді втрачає значно більше. Але з твоїм конем усе гаразд?

Барріч насупив брови.

— Я зробив для нього все, що міг, мій королю. Йому не завдано жодної непоправної шкоди.

— Добре. Принаймні це добре. Принаймні це.

Король Шрюд замовк. Якусь мить ми чули його тяжке дихання. Здавалося, він щосили намагається, щоб це зробити.

— Іди й відпочинь, чоловіче, — нарешті грубувато сказав він. — Маєш жахливий вигляд. Я можу…

Він замовк і двічі вдихнув.

— Я покличу тебе пізніше. Коли ти відпочинеш. Я певен, що є запитання…

Його голос затих, і він знову просто дихав. Глибокі подихи, як у людини, що вже не може витримувати біль. Я згадав, що відчув того вечора. Пробував уявити собі,