Королівський убивця - Робін Хобб

— Тобі щось від мене потрібно? — це прозвучало грубо. Насправді кожне слово надто дорого мені коштувало, щоб змарнувати бодай одне.

— Потрібно? Ніколи, — глузливо відповіла Серена.

До мене штовхався Скілл. Незграбно. Це мене тицяв Джастін. Я не міг стримати тремтіння, яке мене прошило. Король скористався моїм мозком, залишивши його таким скривавленим, як свіжа рана. Незугарне скіллення Джастіна було наче дряпання свідомості котячими пазурами.

Закрийся, — шепотів Веріті. Я намагався поставити свої захисні стіни, але не міг настільки зібратися з силами, щоб зробити це. Серена посміхалася.

Джастін пхався до мого розуму, як долоня, що занурюється в пудинг. Раптом мої відчуття змішалися. Він тхнув у моїй голові, він був огидною жовто-зеленою гнилизною і звучав, як брязкіт остроги. Закрийся, — благав Веріті. Він здавався доведеним до відчаю, слабким, і я знав, що він з усіх сил намагається тримати вкупі розірвані шматки моєї свідомості. — Він убиває тебе з чистої дурості. Він навіть не розуміє, що робить.

Допоможи мені!

Від Веріті нічого. Коли моя сила зменшувалася, наш зв’язок слабнув, як парфуми на вітрі.

МИ ЗГРАЯ!

Джастін звалився назад, гримнув об двері моєї кімнати, аж голова йому підскочила. Це було чимось сильнішим за відштовхування. Я не знав, що зробив Нічноокий із розумом Джастіна. Це була гібридна магія. Нічноокий скористався Вітом завдяки мосту, створеному Скіллом. Він напав на тіло Джастіна з власної Джастінової свідомості. Руки Джастіна вхопилися за його горлянку, змагаючись зі щелепами, яких він не міг упіймати. Кігті дряпали шкіру й залишали червоні пруги під елегантною тунікою Джастіна. Серена закричала, розтинаючи мене цим звуком, наче мечем, і кинулася до Джастіна, намагаючись йому допомогти.

Не вбивай! Не вбивай! НЕ ВБИВАЙ!

Нарешті Нічноокий мене почув. Відпустив Джастіна, відкинувши його, наче пацюка. Підійшов до мене і став на варті, охороняючи мене. Я майже чув його тяжке дихання, зігрівався теплом його шкіри. Мені бракувало сили розпитувати, як саме це сталося. Я згорнувся, як щеня, сховавшись під його захистом. Знав, що ніхто не може пробитися крізь оборону Нічноокого.

— Що це було? Що це було? Що це було? — істерично верещала Серена. Ухопила Джастіна за сорочку й намагалася втримати того на ногах. На його шиї та грудях ще зоставалися бліді знаки, але, як я бачив примруженими очима, вони швидко зникали. Невдовзі не зосталося жодного сліду нападу Нічноокого, крім мокрої плями, що розпливалася спереду Джастінових штанів. Його очі заплющилися. Серена трусила ним, наче лялькою.

— Джастіне! Розплющ очі. Джастіне!

— Що ти робиш із цим чоловіком? — мою кімнату заповнив сценічний голос блазня, який мав виражати обурення та здивування. Двері моєї кімнати позаду нього були широко розчинені. Покоївка, що саме минала їх з оберемком сорочок, вражено заглянула досередини, а тоді зупинилася, щоб повитріщатися. Мала дівчинка-паж з кошиком, яка йшла за нею слідом, поспішила до одвірка й теж зазирнула. Блазень поставив свою тацю на підлогу й увійшов до кімнати. — Що це має означати?

— Він напав на Джастіна, — хлипала Серена.

На блазневому обличчі розлилася недовіра.

— Він? Має такий вигляд, що не міг би напасти на подушку. Зате я бачив, як ти чіплялася до цього хлопця.

Серена відпустила Джастіна, а він упав їй під ноги, мов шмаття. Блазень жалісливо глянув на нього.

— Сердега! Вона намагалася оволодіти тобою силоміць?

— Не будь смішним, — обурилася Серена. — Це він!

Вказала на мене.

Блазень пильно мене оглянув.

— Це серйозне звинувачення. Кажи правдиво, бастарде. Вона справді намагалася тебе присилувати?

— Ні, — мій голос був таким, як і я сам. Хворим, виснаженим і приголомшеним. — Я спав. Тоді вони тихо ввійшли в мою кімнату. Потім… — я звів брови й дозволив своєму голосу затихнути, не закінчивши фрази. — Думаю, що я цього вечора занадто нанюхався димку.

— І я з цим погоджуюся! — у голосі блазня лунала шляхетна огида. — Рідко я бачив таку непристойну хтивість.

Раптом блазень повернувся до глядачів в особі дівчинки та покоївки.

— Це ганьбить увесь Оленячий замок! Виявити, що наші скіллери отак поводяться. Наказую вам нікому про це не розповідати. Не дозвольмо розійтися пліткам.

Тоді так само різко повернувся до Серени і Джастіна. Обличчя Серени було пурпурово-червоним, а рот обурено відкрився. Джастін сяк-так підтягнувся, щоб бодай сісти, і так сидів їй біля ніг, погойдуючись. Тримався її спідниць, наче малюк, що спинається на ноги.

— Я не відчуваю похоті до цього чоловіка, — холодно й чітко промовила вона. — І не нападала на нього.

— Гаразд, що б ви не робили, краще робіть це у власних кімнатах, — суворо перебив її блазень. Навіть не глянувши на неї ще раз, відвернувся, підняв свою тацю і поніс її коридором. Побачивши, як віддаляється мій чай з ельфійської кори, я не міг стримати розпачливого стогону. Серена обернулася до мене, її губи скривилися у гримасі.

— Я дістануся до дна! — прогарчала вона мені.

Я глибоко вдихнув.

— Але у власних кімнатах, прошу.

Мені вдалося підняти руку і вказати на розчинені двері. Вона вилетіла як буря, а Джастін пошкутильгав слідом. Покоївка й дівчинка-паж бридливо відсахнулися, коли вони повз них проходили. Двері моєї кімнати зоставалися прочиненими. Потрібне було неабияке зусилля, щоб устати й піти їх зачинити. Власна голова здавалася мені окремою річчю, що непевно балансувала на плечах. Зачинивши двері, я навіть не намагався повернутися до ліжка, а просто зсунувся по стіні й сів, спершись спиною об двері. Почувався, як обдертий зі шкіри.

Мій брате. Ти помираєш?

Ні. Але все болить.

Відпочивай. Я стоятиму на варті.

Я не можу пояснити, що сталося пізніше. Випустив щось таке, що тримав усе життя, не розуміючи цього. Поринув у м’яку теплу темряву, у безпечне місце, тимчасом як вовк пильнував, дивлячись моїми очима.

Розділ 22

Барріч

Леді Пейшенс, яка була королевою-в-очікуванні при королю-в-очікуванні Чівелрі, походила з одного із внутріземських родів. Її батьки, лорд Окдел Дубоділ і леді Аверія Ствердна, належали до дрібнішої шляхти. Те, що їхня дочка піднялася до становища дружини коронного принца, стало для них неабиякою несподіванкою, надто ж з огляду на доччину впертість, а ще, як дехто запевняв, її розумову обмеженість. Коли Чівелрі оголосив про свій намір побратися з леді Пейшенс, це стало причиною