Королівський убивця - Робін Хобб

Бронді кивнув головою, наче щось подумки підтверджуючи. Дозволив собі ледь усміхнутися.

— Моя молодша донька Целеріті була дещо занепокоєна листом від лорда Фітца Чівелрі. Особливо ж тому, що старші сестри відкрили призначений їй лист і знайшли там чимало такого, чим дражнили її. Та, коли вона прийшла до мене зі своїми побоюваннями, я сказав їй, що мало хто так щиро зізнається у тому, що може бути витлумачене як вада. Лише хвалько запевняє, наче без жодного страху кидається в битву. І не хотів би я довіряти людині, що вбиває, не почуваючи потім здригання серця. Що ж стосується твого фізичного здоров’я, — тут він зненацька плеснув мене по плечі, — то літо тягання весла й махання сокирою пішло тобі на користь.

Його яструбиний погляд прошив мене.

— Я не змінив своєї думки про тебе, Фітце Чівелрі. І Целеріті теж ні. Я хотів би, щоб ти був цього певний.

Я промовив слова, про які знав, що мушу їх сказати:

— Дякую вам, сер.

Він озирнувся через плече. Глянувши в тому ж напрямку, я побачив, що крізь потоки рвучкого дощу на нас дивиться Целеріті. Її батько злегка кивнув, а тоді її усмішка сяйнула, як сонце з-поміж хмар. Фейт, що стежила за нею, щось сказала, а Целеріті почервоніла й дала сестрі штурхана. Тут Бронді кинув мені фразу, від якої мої нутрощі скрижаніли:

— Можеш попрощатися з моєю донькою, якщо захочеш.

Мало було речей, яких я хотів би менше. Але не міг зруйнувати того, що так старанно створила Кеттрікен. Тож я вклонився, перепросив і змусив себе перейти через залитий дощем сад, щоб порозмовляти з Целеріті. Фейт і Шеллс одразу ж відступили, щоправда, не аж надто далеко, а так, щоб можна було за нами спостерігати.

Я поклонився згідно з найвищими вимогами куртуазії.

— Леді Целеріті, мушу ще раз подякувати за надісланий вами сувій, — незграбно промовив я. Моє серце калатало. Я певен, що її серце теж, хоча із зовсім іншої причини.

Вона посміхнулася мені крізь струмені дощу.

— Я рада, що могла його надіслати, і тішуся з вашої відповіді. Батько пояснив мені вашого листа. Сподіваюся, ви не сприйматимете за помилку, що я йому показала. Не розуміла, чому ви так себе применшуєте. А він сказав: «Чоловік, який мусить сам себе хвалити, знає, що ніхто інший цього не зробить». Потім розповів мені, що немає кращого способу пізнати море, аніж сидячи при корабельному веслі. І що замолоду його зброєю теж завжди була сокира. Пообіцяв мені та моїм сестрам, що наступного літа у нас буде власний човен і ми зможемо виходити в море за гарної погоди… — Зненацька вона здригнулася. — Я надто багато наговорила, ні?

— Зовсім ні, моя пані, — тихо запевнив я її. Волів, щоб вона говорила.

— Моя пані, — пошепки повторила вона, а тоді почервоніла так несамовито, начеб я її поцілував.

Я відвернувся від неї лише для того, щоб постати перед широко розплющеними очима Фейт та її ротом, який від скандалічної насолоди прибрав форми літери «О». Уявивши, що вона собі навигадувала про мою розмову з її сестрою, я теж залився краскою. На вигляд мого рум’янцю вони з Шеллс вибухнули сміхом.

Здавалося, що минула вічність, перш ніж ми покинули битий бурею Сад королеви. Наші гості вирушили до своїх кімнат, щоб змінити промоклий одяг і заодно приготуватися до подорожі. Я теж пішов до себе й перевдягнувся. Зробив це поквапом, щоб не пропустити жодної подробиці їхнього від’їзду. Я був на зовнішньому подвір’ї і бачив, як Бронді та його варта сідають на коней. Була там і королева Кеттрікен у своєму вже звичному пурпурі з білим, і її почесна варта теж. Королева стала біля коня Бронді, щоб із ним попрощатися, а він, перш ніж піднятися в сідло, опустився на одне коліно й поцілував їй руку. Промовлено було кілька коротких слів, я їх не розчув, але королева усміхнулася, коли вітер закинув волосся їй на обличчя. Бронді та його загін рушали просто в пащу бурі. У тому, як він тримався, помітний був гнів, але його поклін королеві показав мені, що не все ще втрачено.

Целеріті та Фейт обидві озирнулися у мій бік, від’їжджаючи, а Целеріті ще й відважилася помахати рукою на прощання. Я відповів їй таким самим жестом. Стояв і дивився, як вони їдуть, і мерз від чогось гіршого за дощ. Сьогодні я підтримав Веріті та Кеттрікен, але чого це мені коштувало? Що я зробив із Целеріті? Чи, може, Моллі мала тоді цілковиту рацію?

Пізніше того вечора я пішов скласти вирази поваги моєму королю. Він мене не кликав. Я не збирався розмовляти з ним про Целеріті. Йдучи, питав себе, чи то Веріті в мені цього прагнув, чи то моє власне серце перестерігало мене, щоб я його не покидав. Воллес неохоче мене впустив, суворо попереджаючи, що король ще не зовсім добре почувається і щоб я його не втомлював.

Король Шрюд сидів перед вогнищем. Повітря в кімнаті було повне димку. Блазень, обличчя якого все ще являло собою неординарний пейзаж у лілово-синіх тонах, примостився біля королівських ніг. Мав щастя, опинившись нижче рівня дошкульного диму. Мені пощастило менше, бо довелося всістися на низький стілець без спинки, який Воллес турботливо мені наготував.

Через кілька хвилин після того, як я назвався й сів, король обернувся до мене. Якусь мить дивився непевним поглядом, а голова його погойдувалася на шиї.

— Ах, Фітц, — із запізненням привітався він. — Як твої уроки? Чи майстер Федврен задоволений твоїми успіхами?

Я зиркнув на блазня. Той не глянув мені в очі, а похмуро розворушив вогонь.

— Так, — тихо сказав я. — Він каже, що в мене гарний почерк.

— Це добре. Хороше письмо — це те, чим людина може пишатися. А що з нашою умовою? Чи я дотримав слова?

Це була наша стара літанія. Я ще раз обдумав умови, які король мені запропонував. Він мене годує, одягає і дає освіту, а взамін має мою цілковиту вірність. Я усміхнувся, почувши знайомі слова, але горло мені стиснулося від думки, як звівся нанівець чоловік, що їх казав, і чого вони мені коштували.

— Так, мій королю. Дотримали, — тихо відповів я.

— Добре. Тепер, дивись, і ти дотримай свого.

Він тяжко відкинувся на спинку крісла.

— Дотримаю, Ваша Величносте, — пообіцяв я,