Королівський убивця - Робін Хобб

— Робота, яку я виконую для короля, така, що…

— Перестань нею займатися. Нехай її робить хтось інший. Ходімо звідси разом зі мною, щоб жити власним життям.

— Я не можу. Це не так просто. Мені й не дозволять так просто піти.

Ми якимось способом відступили одне від одного. Тепер вона схрестила руки на грудях.

— Веріті виїхав. Майже ніхто не вірить, що він повернеться. Король Шрюд з кожним днем слабне, а Регал готується успадкувати престол. Якщо почуття Регала до тебе хоч наполовину такі, як ти кажеш, то чому, на небо і землю, ти хотів би залишатися під його правлінням? І чого б він хотів тебе тут тримати? Фітце, невже ти не бачиш, що все розлітається на друзки? Ближні острови та Феррі — це лише початок. Пірати на цьому не зупиняться.

— Тим більше причин мені тут залишатися. Щоб працювати і, можливо, боротися за наш народ.

— Одна людина їх не стримає, — зауважила Моллі. — Навіть така вперта, як ти. Чого б тобі не відкинути цю впертість і не боротися за нас? Чого б нам не втекти у верхів’я ріки, у глибину суходолу, якомога далі від піратів, до нашого власного життя? Чого б ми мали відкинути це все для безнадійної справи?

Я не міг повірити тому, що почув від неї. Коли б я це сказав, це було б зрадою. А вона це казала як звичайнісіньку на світі річ. Начеб вона, я і наша ще не існуюча дитина були важливішими, ніж король і всі Шість герцогств укупі. Так я і сказав.

— Що ж, — відповіла вона, прямо дивлячись на мене. — Так і є. Для мене. Якби ти був моїм чоловіком, а я мала б нашу дитину, це було б для мене найважливішим. Важливішим за решту світу.

І що ж я мав на це сказати? Я вдався до правди, знаючи, що вона її не вдовольнить.

— Ти була б для мене так само важлива. Ти й зараз для мене так само важлива. Ось тому я й повинен залишитися. Бо щось важливе — це не те, з чим тікаєш і ховаєшся. Це те, за що ти стоїш і що захищаєш.

— Захищаєш? — її голос піднявся й зірвався. — Коли ти зрозумієш, що ми не маємо сил захиститися? Я знаю. Я стояла між піратами та дітьми мого роду й ледве вижила. Коли ти таке зробиш, тоді порозмовляй зі мною про захист!

Я мовчав. Не тільки тому, що її слова мене вразили. Вразили, і глибоко. Але вона повернула мене до спогадів, коли я тримав на колінах дівчинку, дивлячись на кров, що спливала по її захололому плечі. Я не міг витримати думки, що коли-небудь доведеться робити це знову. Але втекти було неможливо.

— Нікуди тікати, Моллі. Або стоїмо тут і боремося, або гинемо, коли боротьба нас наздоганяє.

— Справді? — холодно спитала вона. — А не йдеться лише про те, щоб поставити свою вірність королю понад усе, що ми маємо?

Я не міг глянути їй в очі. Вона пирхнула.

— Ти такий, як Барріч. Навіть не знаєш, як ти на нього схожий!

— Як Барріч? — Я був украй здивований, що вона взагалі це сказала, не кажучи вже про те, що вона промовила це як звинувачення.

— Так, — рішуче підтвердила вона.

— Бо я вірний своєму королю? — Я все ще хапався за соломинку.

— Ні! Бо ти ставиш свого короля понад свою жінку… чи свою любов, чи своє власне життя.

— Я не знаю, про що ти!

— От! Бачиш! Ти справді не знаєш. А поводишся так, наче знаєш усі великі речі й таємниці, і все важливе, що будь-коли трапилося. То скажи мені, чого Пейшенс ненавидить Барріча?

Тепер я вже геть отетерів. Гадки не мав, як це стосується моєї власної неправильності. Але я знав, що Моллі вбачає тут якийсь зв’язок. Я обережно припустив:

— Вона звинувачує його через мене. Думає, що Барріч звів Чівелрі на злу дорогу… і так дійшло до мого зачаття.

— Аякже. Сам бачиш, який з тебе ідіот. Зовсім не так. Лейсі розказала мені одного вечора. Ми трохи перебрали бузинового вина, і я розповіла про тебе, а вона про Барріча та Пейшенс. Ти, ідіоте, Пейшенс спершу кохала Барріча. Але він відмовився. Сказав, що кохає її, але не може з нею побратися, навіть якби її батько під її натиском дав дозвіл на шлюб: він уже заприсягнувся віддати життя і меч своєму панові і не вважав, що зможе бути вірним їм обом. Ох, казав, що хотів би бути вільним і з нею побратися і що хотів би не давати тієї клятви, перш ніж з нею зустрітися. Та все-таки повторив, що не може з нею одружитися. Плів якусь нісенітницю про одного коня і два сідла. То вона наказала йому: забирайся геть, іди за своїм паном, якщо він для тебе важливіший за мене. Так він і зробив. А ти б так само зробив, якби я сказала тобі, що мусиш вибирати.

На її щоках з’явилися дві яскраві плями. Вона різко підняла голову й відвернулася від мене.

То от що за зв’язок з моєю провиною. Але тут голова мені пішла обертом, коли шматочки розповідей та коментарів раптом почали складатися докупи. Баррічева розповідь про першу зустріч із Пейшенс, про те, як вона сиділа на яблуні й наказала йому вийняти скабку з її ноги. Навряд чи жінка попросила б про таке слугу свого чоловіка. А от молода дівчина може попросити про таке юнака, що впав їй в око. І його реакція того вечора, коли я розмовляв з ним про Моллі та Пейшенс і повторив йому слова Пейшенс про коня та сідла.

— А Чівелрі щось про це знав? — спитав я.

Моллі обернулася і глянула на мене. Очевидячки, не цього питання вона сподівалася. Але не могла протистояти спокусі докінчити історію.

— Ні. Спершу не знав. Коли Пейшенс тільки-но з ним познайомилася, то й гадки не мала, що це він господар Барріча. Барріч ніколи не казав їй, якому панові присягав. І спершу Пейшенс не хотіла мати нічого спільного з Чівелрі. Її серце все ще належало Баррічу, розумієш. Але Чівелрі був упертим. З того, що мені казала Лейсі, зрозуміло: він кохав її до нестями. Здобув її