Королівський убивця - Робін Хобб

— Є спадкоємець династії Провісників, — тихо промовив він. — Я в цьому впевнений.

Вам колись траплялося пропустити сходинку в темряві? Раптове відчуття балансування на краю і непевність, як глибоко можеш упасти.

— У мене немає ніякої дитини, — аж надто твердо сказав я. Блазень відповів мені скептичним поглядом одного ока.

— Ах, — промовив він із удаваною сердечністю. — Звичайно, ні. Отже, це мусить бути Кеттрікен.

— Мусить, — погодився я, але серце в мені захололо. Якби Кеттрікен була вагітною, вона не мала б жодної причини це приховувати. А Моллі мала. І я не бачив її вже кілька ночей. Можливо, у неї були новини для мене. Я зненацька почув, як голова мені йде обертом, але змусив себе глибоко вдихнути й заспокоїтися.

— Здіймай сорочку, — сказав я блазневі. — Оглянемо твої груди.

— Я їх бачив, дякую і запевняю тебе, що все гаразд. Думаю, що, накинувши мені мішок на голову, вони так позначили мішень. Якнайсумлінніше намагалися ніде більше не вдаряти.

Брутальність того, що йому заподіяли, змусила мене мовчати.

— Хто? — нарешті спромігся спитати я.

— З мішком на голові? Та облиш. Ти б щось побачив крізь мішок?

— Ні. Але ти мусиш мати підозри.

Він похитав головою, наче не вірячи, що я настільки дурний.

— Якщо ти не знаєш, які це підозри, то це в тебе мішок на голові. Дозволь мені зробити в ньому маленьку дірку. «Ми знаємо, що ти дуриш короля, що ти шпигуєш для Веріті-претендента. Не посилай йому більше звісток, бо як пошлеш, то ми про це довідаємось».

Він обернувся і втупився у вогонь, постукуючи п’ятами — тук-ту-тук — по моїй скрині з одягом.

— Веріті — претендент? — обурено спитав я.

— Це не мої слова. Їхні, — підкреслив він.

Я переборов свій гнів і спробував подумати.

— Чому б вони мали підозрювати, що ти шпигуєш для Веріті? Ти посилав йому звістки?

— Я маю короля, — тихо сказав блазень. — Хоча він не завжди пам’ятає, що є моїм королем. А ти мусиш дбати про свого короля. І я певний, що дбаєш.

— Що ти робитимеш?

— Що й завжди. А що я ще можу? Не можу перестати робити того, що вони мені заборонили, бо ніколи й не починав.

По спині мені поповзли мурашки впевненості.

— А якщо вони знову почнуть діяти?

Він невесело засміявся.

— Нема сенсу цим перейматися, бо я однаково не можу цьому запобігти. Це не значить, що я цього прагну. Оце, — він легенько вказав на своє обличчя, — загоїться. А те, що вони зробили з моєю кімнатою, — ні. Доведеться тижнями прибирати цей безлад.

Хоч як він намагався подати це як тривіальну річ, мене охопило страхітливе почуття порожнечі. Я лише раз був у кімнаті блазня. Довго тоді підіймався закинутими сходами, крізь пил і сміття, які збиралися там роками, до кімнати, що виглядала з-над балюстради й ховала в собі чудесний сад. Я подумав про яскравих рибок, які плавали в товстопузих горщиках, про мохові сади в посудинах, про маленьке керамічне немовля, так дбайливо вкладене в колиску. Заплющив очі, а він палко додав:

— Були дуже ретельні, нічого не пропустили. От я дурень. Думав, наче на світі існує щось таке, як безпечне місце.

Я не міг на нього глянути. Якщо не зважати на його язичок, він був цілковито беззахисним і мав єдине прагнення: служити своєму королю. Та врятувати світ. Але хтось розбив його світ. «Ще гірше, — думав я, — що побої, які йому дісталися, були відплатою за зроблене мною».

— Я міг би допомогти тобі все прибрати, — тихо запропонував я.

Блазень двічі швидко й сильно похитав головою.

— Думаю, що ні, — сказав він. По тому додав уже звичайним голосом: — Не ображайся.

— Я не образився.

Я зав’язав у вузлик очисне зілля, горщик мазі й решту шмаття з моєї сорочки. Він зістрибнув зі скрині. Коли я вручив йому вузлик, то серйозно його прийняв. Підійшов до дверей. Рухався сковано, попри твердження, що йому пошкодили лише обличчя. Перед дверима він обернувся.

— Якщо знатимеш напевне, скажеш мені? — Зробив значущу паузу. — Зрештою, якщо вони таке зробили з королівським блазнем, то що можуть зробити з жінкою, яка носить спадкоємця короля-в-очікуванні?

— Вони не посміють! — люто сказав я.

Він зневажливо пирхнув.

— Та ну? Я вже й не знаю, що вони посміють, а чого не посміють, Фітце Чівелрі. Та й ти не знаєш. На твоєму місці я знайшов би кращий спосіб зачиняти свої двері. Хіба що теж хочеш опинитися з мішком на голові.

На його обличчі з’явилася посмішка, що не була навіть тінню його звичайного глузливого вищиру, і він вислизнув крізь двері. Я зачинив їх на засув, сперся на них спиною й зітхнув.

— Усі інші вважають, що це дуже добре, Веріті, — сказав я до безмовної кімнати. — Але я собі гадаю, що тепер вам слід обернутися і їхати додому. Насувається щось гірше за червоні кораблі, і я чогось сумніваюся, щоб Старійшини особливо допомогли нам у змаганні з цими загрозами.

Я чекав, сподіваючись, що почую від нього якесь підтвердження чи згоду. Не було нічого. У мені вирувало розчарування. Я рідко повністю усвідомлював його присутність і ніколи не був певним, чи відчуває він думки, які я хотів йому переслати. Знову й знову задумувався, чому Веріті не пересилає своїх розпоряджень Серені. Усе літо він скіллив їй про червоні кораблі, то чому ж тепер мовчав? Чи, можливо, він і далі їй скіллив, а вона це приховувала? Або, можливо, передавала ці повідомлення лише Регалу. Я обміркував це. Можливо, синці на обличчі блазня відображали Регалове роздратування тим, що, як виявилося, Веріті знає про чимало подій, які сталися за його відсутності. Можна було хіба здогадуватися, чого він визнав винуватим саме блазня. Можливо, просто вибрав його, щоб зірвати на ньому злість. Блазень ніколи не минав нагоди шпигнути Регала. Або когось іншого.

Пізніше того ж вечора я пішов до Моллі. То був небезпечний час, бо Твердиня аж гула від новоприбулих людей та їхніх слуг. Але мої підозри не дозволили мені залишитися в себе. Коли я постукав до Моллі, вона спитала мене крізь двері:

— Хто це?

— Це я, — недовірливо відповів я. Ніколи досі вона