Королівський убивця - Робін Хобб

— Ох, — відповіла вона й відчинила двері. Я прослизнув усередину й зачинив їх за собою на засув, а Моллі тим часом підійшла до вогнища. Стала біля нього навколішки й без жодної потреби підкинула дров. Була вбрана в синю сукню служниці, а її волосся все ще було зав’язане у вузол. Кожна лінія її тіла попереджала, що в мене будуть чергові клопоти.

— Мені шкода, що останнім часом я рідко тут бував.

— Мені теж, — коротко відповіла Моллі.

Вона не надто полегшила мені можливість відвертої розмови.

— Сталося багато подій, і через них я був надто зайнятий.

— Чим зайнятий?

Я зітхнув. Уже знав, куди йде ця розмова.

— Справами, про які я не можу з тобою розмовляти.

— Звичайно.

Попри зовнішній спокій та холод у її голосі, я знав, що всередині вона кипить від люті. Найменше неправильне слово спричинить вибух. Так само, як і мовчання. Тож можна питати відверто, це мало що змінить.

— Моллі, причина, через яку я прийшов цього вечора…

— Ох, я знала, що потрібна якась особлива причина, аби ти врешті забіг сюди. Єдине, що мене справді дивує, — це я сама. Чого я тут? Чого щодня після служби приходжу до своєї кімнати й чекаю, бо раптом ти з’явишся? Я могла б зайнятися чимось іншим. Тепер тут сила менестрелів і лялькових вистав. Принц Регал про це дбає. Я могла б сидіти біля якогось із менших камінів, серед інших слуг, і втішатися їхнім товариством, а натомість нудьгую тут сама. Або ж могла б трохи попрацювати. Кухарка дозволила мені користатися кухнею, коли там вільно. У мене є ґноти, зілля і лій. Я мала б їх зужити, доки зілля при повній силі. Та ні, я сиджу тут, угорі, без жодного шансу, що ти мене згадаєш і зволиш провести зі мною кілька хвилин.

Я стояв мов скеля, об яку билися хвилі її слів. Нічого іншого й не міг зробити. Усе, що вона казала, було правдою. Доки вона віддихувалася, я втупився у свої ноги. Коли ж вона заговорила знову, гнів зник з її голосу, а йому на зміну прийшло ще гірше. Мука і втома.

— Фітце, це надто тяжко. Щоразу, коли я думаю, що вже змирилася, то повертаю за ріг і знову на щось сподіваюся. Але ж для нас ніколи нічого не буде, правда? Ніколи не буде часу, що належить тільки нам, ніколи не буде місця, яке було б лише нашим.

Вона замовкла. Глянула вниз, покусуючи нижню губу. Коли заговорила знову, її голос тремтів.

— Я бачила Целеріті. Вона вродлива. Я навіть знайшла привід, щоб з нею порозмовляти… Спитала, чи їй не потрібно більше свічок для її кімнати. Вона відповіла несміливо, але чемно. Навіть подякувала мені за турботу, хоча тут рідко хто дякує слугам. Вона… вона мила. Справжня леді. Ох, тобі ніколи не дозволять зі мною побратися. З якого б це дива ти захотів побратися зі служницею?

— Ти для мене не служниця, — тихо промовив я. — Я ніколи так про тебе не думаю.

— То хто ж тоді? Я не твоя дружина, — так само тихо відповіла вона.

— У моєму серці — так, — вистогнав я. Це була жалюгідна розрада. Я здивувався, що Моллі цим удовольнилася і притислася чолом до мого плеча. Ніжно потримавши її так кілька хвилин, притягнув для тепліших обіймів. Коли вона пригорнулася до мене, я тихо сказав у її волосся:

— Я маю про щось тебе спитати.

— Про що?

— Чи ти… не вагітна?

— Що? — Вона відсунулася від мене, щоб глянути мені в обличчя.

— Ти носиш мою дитину?

— Я… ні. Ні, я ні. — Пауза. — А чого ти про це питаєш?

— Просто так, спало на думку. І все. Я мав на увазі…

— Я знаю, що ти мав на увазі. Коли б ми були подружжям, а я досі б не завагітніла, сусіди кивали б над нами головами.

— Справді? — Я ніколи раніше про це не подумав. Знав, що дехто міркує, чи Кеттрікен не безплідна, бо вона не зачала після більше ніж року подружнього життя, але питання про її бездітність мало загальнодержавне значення. Я ніколи не думав про сусідів, що стежать за молодятами.

— Звичайно. Мені б уже запропонували рецепт чаю від чиєїсь матері. Або ж порошок із кабанячого ікла, який треба пити з елем увечері.

— Що, правда? — я притяг її ближче, дурнувато щирячись.

— Ум, — вона теж усміхнулася у відповідь. Усмішка повільно танула.

— Так само правда, — тихо сказала, — що є й інші трави і я їх приймаю. Аби мати певність, що не завагітнію.

Я й забув, що того дня Пейшенс мене вилаяла.

— Я чув, що деякі такі трави можуть викликати в жінки хворобу, якщо вона питиме їх надто довго.

— Я знаю, що роблю, — рівним голосом сказала вона. — Крім того, яка ж у нас альтернатива? — додала вона вже не так упевнено.

— Катастрофа, — визнав я.

Вона кивнула головою.

— Фітце. Якби я цього вечора сказала. Якби я була вагітною… що б ти зробив?

— Не знаю. Я про це не думав.

— То подумай зараз, — попрохала вона.

Я повільно заговорив:

— Думаю, що я… знайшов би для тебе місце, десь, якесь. — (Я пішов би до Чейда, я пішов би до Барріча, я благав би допомоги. Внутрішньо я похолов на думку про це). — Безпечне місце. Здаля від Оленячого замку. Можливо, угору по річці. Я приїздив би до тебе, коли зміг. Якось би дбав про тебе.

— Інакше кажучи, ти б нас позбувся. Мене й нашої… моєї дитини.

— Ні! Я зробив би все для твоєї безпеки, залишив би тебе в місці, де ніхто не завдавав тобі сорому й не глузував, що ти, самотня, маєш дитину. А коли б я міг, то приїжджав би до тебе та нашої дитини.

— А ти ніколи не думав, що міг би поїхати з нами? Що ми з тобою можемо покинути Оленячий замок і вже зараз рушити вгору річкою?

— Я не можу покинути Оленячий замок. І пояснював це тобі, як тільки вмів.

— Я знаю, що пояснював. І намагалася зрозуміти. Але однаково не