Королівський убивця - Робін Хобб

— Бачу, що бенкет цілковито тебе зачарував, — зауважив блазень. Я зітхнув. Не питав, як він сюди дістався. Нема сенсу ставити питання, на які не буде відповіді. Він сидів край мого каміна, силует на тлі хилитливих пломінчиків маленького вогню, який він там розпалив. Був якось особливо тихим: ні дзвоників, ні жартівливих словесних викрутасів.

— Бенкет був нестерпним, — сказав я йому. Не став клопотатися свічниками. Мій головний біль не був цілковитою вигадкою. Я сів на край ліжка, тоді, зітхнувши, ліг горілиць. — Не знаю, на що сходить Оленячий замок і що я можу з цим зробити.

— Можливо, досить того, що ти вже зробив? — ризикнув блазень.

— Останнім часом я не зробив нічого гідного уваги, — поінформував я його. — Якщо не брати до уваги здобутого знання, коли слід припиняти розмову з Регалом.

— Ах. Це вміння, яке ми всі опановуємо, — похмуро погодився він. Підтягнув коліна до підборіддя, сперся на них руками. Глибоко вдихнув. — Ти не маєш жодних новин, якими хотів би поділитися з блазнем? Блазнем, який ніколи нічого не розголосить?

— Не маю жодних новин, якими я міг би з тобою поділитися і яких ти б ще не знав, та ще й, схоже, раніше за мене.

Темрява кімнати заспокоювала. Мій головний біль полегшав.

— Ах, — він делікатно помовчав. — То, можливо, я щось запитаю. А ти можеш відповідати або ні, як забажаєш.

— Заощадь дихання і питай. Я знаю, що ти запитаєш, з моїм дозволом чи без нього.

— Справді, ти маєш рацію. Ну от. Питання. Ах, сам я дивуюсь собі й рум’янюся. Фітце Чівелрі, бастарде, чи не змайстрував ти свого власного бастарда?

Я поволі сів на ліжку і глянув на нього. Він не ворухнувся і не здригнувся.

— Що ти в мене питав? — тихо зажадав я.

Тепер він говорив тихо, майже вибачаючись:

— Я мушу знати. Чи Моллі носить твою дитину?

Я скочив на нього з ліжка, вхопив за горло й поставив на ноги. Замахнувся кулаком, а тоді зупинився, вражений тим, що побачив на його обличчі при світлі вогню.

— Давай, — спокійно сказав він. — На тлі давніх синців нові не дуже помітні. Я можу уникати людських поглядів кілька зайвих днів.

Я відвів руку. Дивно, але вчинок, на який уже майже був замірився, видався мені таким огидним, коли виявив, що хтось уже це зробив. Тільки-но я його відпустив, як він відвернувся від мене, наче соромлячись свого безбарвного опухлого обличчя. Можливо, блідість його шкіри й тендітність статури робили це все для мене ще жахливішим. Так, ніби хтось завдав побоїв дитині. Я став навколішки біля каміна й почав підкладати до вогню.

— Ти ще не досить надивився? — з кривою посмішкою спитав блазень. — Попереджаю, що при сильнішому світлі воно кращим не стане.

— Сядь на моїй одежній скрині й зніми сорочку, — шорстко сказав я. Він не ворухнувся. Я проігнорував це. У мене був маленький чайник з водою. Я поставив його на вогонь. Запалив кілька свічок у канделябрі, розмістивши його на столі, а тоді вийняв свою маленьку скриньку із зіллям. У кімнаті я тримав небагато. Шкодував, що не маю під рукою повнісінької скрині Барріча, проте був певний, що, коли б я так вийшов до стайні, блазень зник би до мого повернення. Але те, що я зберігав у кімнаті, переважно зцілювало синці, порізи та інші ушкодження, на які наражала мене моя друга професія. Воно допоможе.

Коли вода нагрілася, я налив її трохи до своєї умивальної миски й додав щедру жменю зілля, розтираючи його долонями. Знайшов у скрині з одягом стару, вже замалу сорочку й розірвав її на шматки.

— Вийди на світло, — я надав цьому наказу прохальної інтонації. За мить він це зробив, але рухався невпевнено й сором’язливо. Я зиркнув на нього, тоді взяв його за плечі й посадив на скрині.

— Що з тобою трапилося? — спитав я, вражений його потовченим обличчям. Губи розбиті й опухлі, а одне око запливло так, що майже не розплющувалося.

— Я ходив Оленячим замком, питаючи злостивих осіб, чи не сплодили вони, бува, останнім часом бастарда.

Його єдине здорове око зустрілося з моїм гнівним поглядом. Білок зайшов кров’ю. Я зрозумів, що не можу ні сердитися на нього, ні сміятися з нього.

— Ти мав би достатньо знати медицину, щоб краще подбати про це. Зараз сиди тихо.

Я зробив з ганчірки компрес і делікатно, але рішуче приклав йому до обличчя. За хвилину він розслабився. Я витер трохи засохлої крові. Її було небагато, бо він, очевидно, обмив побите обличчя, але деякі садна все ще кровоточили. Я провів пальцями по лініях його щелепи й довкола очниць. Принаймні кості всі цілі.

— Хто це так з тобою? — спитав я його.

— Я заходив у кілька дверей. Або в ті ж самі, кілька разів. Це залежить від того, про які двері ти питаєш.

Як на людину з розбитими губами, він говорив доволі жваво.

— Це було серйозне питання, — сказав я йому.

— Моє теж.

Я знову гнівно глянув на нього, і він опустив очі. Ми кілька хвилин мовчали, а я тим часом шукав горщик із маззю, яку Барріч дав мені від порізів і подряпин.

— Я справді хотів би знати відповідь, — нагадав я йому, знявши покришку з горщика. Знайомий різкий запах ударив мені в ніздрі, і я раптом несамовито затужив за Баррічем.

— Я теж.

Він злегка здригнувся від мого дотику, коли я накладав мазь. Я знав, що вона пече, але знав, що вона й гоїть.

— Чого ти поставив мені те питання? — зажадав я нарешті. Він на хвилину задумався.

— Бо легше спитати тебе, ніж допитуватися у Кеттрікен, чи носить вона дитину Веріті. Наскільки я можу судити, Регал осипає своїми ласками лише себе самого, тому не входить до рахунку. Отож батьком можеш бути або ти, або Веріті.

Я дивився на нього, нічого не розуміючи. Він сумно струснув головою.

— Невже ти нічого не відчуваєш? — майже пошепки спитав він. Драматично глянув вдалину. — Пересування сил. Здригання тіней. Раптом іде хвилями поверхня можливостей. Перевпорядкування майбутніх заодно з розмноженням призначень. Усі шляхи розходяться знову і знову.

Він глянув на мене. Я усміхнувся, думаючи, що він жартує, але його