Королівський убивця - Робін Хобб
Я раптом згадав, як Барріч у стайні дивиться на верхового коня Пейшенс і каже: «Я його вишколював». Я подумав, чи, об’їжджаючи Шовкового, він знав, що це має бути подарунком для дівчини, яку він кохав, від чоловіка, за якого вона виходить заміж. Закладуся, що так і було. Я завжди думав, що зневага Пейшенс до Барріча була чимось на кшталт ревнощів, бо він так багато значив для Чівелрі. А тепер склався ще більш дивний трикутник. І нескінченно болючіший. Я заплющив очі й похитав головою над несправедливістю світу. «Ніщо не є простим і добрим, — сказав я собі. — Завжди є десь гірка шкуринка, кисла насінинка».
— Так. — Зненацька здалося, що гнів Моллі розвіявся. Вона сіла на краю ліжка, а коли я підійшов і сів біля неї, то не відштовхнула. Взяв її за руку й так тримав. Тисячі думок юрмилися у мене в голові. Як Пейшенс ненавиділа Баррічеве пияцтво. Як Барріч згадував її собачку, яку вона завжди носила в кошичку. Як він завжди дбав про свій вигляд і поведінку. «Те, що ти не бачиш жінки, не означає, що вона тебе не бачить». Ох, Баррічу. Зайвий час, який він усе ще витрачав на догляд за конем, на якому вона тепер так рідко їздила. Зрештою Пейшенс принаймні побралася з чоловіком, якого любила, і мала кілька років щастя, хоч і скаламучених політичними інтригами. Хай там як, але це були роки щастя. А що мали б ми з Моллі? Лише те, що тепер має Барріч?
Вона сперлася об мене, а я довго тримав її в обіймах. Оце й усе. Але чомусь у меланхолії того вечора ми були такими близькими, як це давно вже не траплялося.
Розділ 21
Темні дні
Король Ейод Гірський посідав трон Гірського королівства впродовж усіх років червоних кораблів. Смерть його старшого сина Раріска зоставила Ейодову доньку Кеттрікен єдиною спадкоємицею гірського престолу. Згідно з місцевими звичаями, після батькової смерті вона мала стати Гірською королевою, чи Жертовною, як її там називали. Таким чином, її шлюб з Веріті не тільки забезпечив нас союзником, що охороняв наші тили в ті неспокійні роки, але й уселяв надію остаточного прилучення «сьомого герцогства» до королівства Шести герцогств. Те, що Гірське королівство межувало лише з двома Внутрішніми герцогствами — Тілтом і Ферроу, робило перспективу будь-якого розпаду королівства на дві частини особливо клопіткою для Кеттрікен. Вона була вихована як Жертовна: її обов’язок перед народом був у житті найважливішим. Відколи вона стала дружиною Веріті та королевою-в-очікуванні, народ Шести герцогств став її власним. Але королеві завжди лежало на серці те, що після батькової смерті її гірський народ знову вимагатиме її як Жертовної. Чи зможе вона виконувати цей обов’язок, якщо б Ферроу і Тілт стали між нею та її людьми не як частина Шести герцогств, а як ворожий народ?
Наступного дня дуже штормило. Це було одночасно добре і зле. За такої погоди можна й не остерігатися піратів уздовж узбережжя, але ця ж погода тримала разом неспокійну та розрізнену групу солдатів. У самісінькій Твердині Бернс був настільки ж помітним, наскільки Регал невидимим. Коли б я не заглядав до Великої зали, герцог Бронді був там і неспокійно проходжувався або ж холодно вдивлявся в одне із розпалених вогнищ. Доньки трималися біля нього, як сторожа зі сніжних котів. Целеріті та Фейт були ще молодими, а їхні нетерплячість і гнів виразніше проявлялися у них на обличчях. Бронді попросив у короля офіційної аудієнції. Що довше він чекав, то більшої зневаги було йому завдано. Зволікання заперечувало важливість того, що його сюди привело. А постійна присутність герцога у Великій залі була для його супутників виразним знаком того, що король досі не зволив з ним побачитися. Я дивився, як казан поступово закипає, і міркував, кого ж найбільше ошпарить, коли окріп поллється через край.
Я саме вчетверте обережно оглядав кімнату, коли там з’явилася Кеттрікен. Одягнена вона була просто: у довгу пряму пурпурову сукню та м’яку білу накидку з широкими рукавами, які повністю закривали її руки. Довге волосся вільно спадало на плечі. Увійшла зі звичним для себе браком церемоніальності, випереджувана тільки Розмері, своєю маленькою покоївкою, і в супроводі лише леді Модесті та леді Гопфул. Навіть тепер, ставши трохи популярнішою між шляхетних дам, королева не забувала, що ці дві жінки першими виявили їй свою прихильність, коли вона була самотньою. Отож часто вшановувала їх, роблячи своїми компаньйонками. Навряд чи герцог Бронді розпізнав свою королеву-в-очікуванні у скромно вдягненій жінці, що відразу ж підійшла до нього.
Вона усміхнулася і привіталася з ним, узявши його за руку. То було звичайне гірське вітання з друзями. Сумніваюся, чи сама вона зрозуміла, яку честь йому виявила або ж як цей простий жест винагородив його за години очікування. Я певний, що ніхто, крім мене, не помітив утоми на її обличчі чи додаткових кіл під очима. Фейт і Целеріті були негайно ж причаровані такою увагою до їхнього батька. Чистий голос Кеттрікен лунав у всій залі, безсумнівно, чутний біля кожного каміна. Як вона й хотіла.
— Я сьогодні двічі відвідувала нашого короля. Шкодую, що обидва рази він… нездужав. Сподіваюся, що довге очікування вас не втомило. Я знаю, що ви хочете безпосередньо порозмовляти з королем про вашу трагедію і про все, що слід зробити, аби допомогти нашим людям. Але подумала: тим часом, доки він відпочиває, ви, можливо, захотіли б приєднатися до мене, аби підкріпитися.
— Це було б для мене приємністю, пані королево, — обережно відповів герцог Бернсу. Вона вже багато зробила, щоб розгладити його пом’яті пір’їни. Але Бронді був не з тих, кого легко причарувати.
— Я рада, — відповіла Кеттрікен. Вона обернулася і злегка схилилася, щось прошепотівши Розмері. Маленька служниця кивнула, відвернулася і побігла, наче кролик. Усі помітили її відхід. Але за кілька хвилин вона вже й повернулася на чолі процесії челяді. Внесено стіл і поставлено біля великого каміна. Розстелено білосніжну скатертину, а посередині розставлено посудину з одним із мініатюрних садочків Кеттрікен. Тоді продефілювала вервечка кухонних слуг, кожен з яких викладав на стіл таріль чи ставив келих вина, чи солодощі, чи пізньоосінні яблука у дерев’яній мисці. Усе
