Королівський убивця - Робін Хобб

власним. Маю лише щось наче сон. Я страшенно змерз, закляк, а різкий смак бренді обпікав мені не лише рот, а й усі нутрощі. Барріч і Чейд не давали мені спокою. Не дбали про те, як мені боляче, лише розтирали мої долоні та стопи, не переймаючись давніми синцями і струпами в мене на передпліччях. І щоразу, коли я заплющував очі, Барріч хапав мене та трусив, як ганчірку.

— Залишайся зі мною, Фітце, — повторював він. — Залишайся зі мною, залишайся зі мною. Ходи, хлопчику. Ти не помер. Ти не помер.

Тоді раптом притулив мене до себе, його борода колола мене, а на моє обличчя падали його гарячі сльози. Колисав мене туди-сюди, сидячи на краю моєї могили.

— Ти не помер, синку. Ти не помер.

Епілог

Барріч чув цю розповідь від своєї бабки. Розповідь про жінку-віттерку, яка могла покидати своє тіло на день чи два, а тоді повернутися до нього. І Барріч розповів це Чейдові, а Чейд змішав отрути, які мали поставити мене на край життя. Вони казали мені, що я не помер, що просто моє тіло вповільнилося і здавалося мертвим.

Я в це не вірю.

І так я знову ожив у людському тілі. Хоча минули дні, минув час, доки я згадав, що був людиною. А інколи досі в цьому сумніваюся.

Я не продовжив свого життя. Моє життя як Фітца Чівелрі лежало за мною і курілося в руїнах. На всьому світі лише Барріч та Чейд знали, що я не помер. Серед тих, що мене пам’ятали, мало хто згадував мене з усмішкою. Регал убив мене з кожної точки зору, що мала значення для мене, як для людини. Якби я постав перед будь-ким із тих, що любили мене, якби я з’явився перед ними у своїй людській плоті, це стало б лише доказом магії, якою я закалявся.

Я помер у своїй камері через день чи два після останніх побоїв. Герцогів розлютила моя смерть, але Регал мав достатньо доказів та свідків мого Віту, щоб зберегти перед ними обличчя. Думаю, що його вартові порятували свою шкуру від батога, підтвердивши, що я атакував Вілла Вітом, і тому він так довго хворів. Казали, що мусили мене побити, аби вирвати його з моєї хватки Вітом. З огляду на цих свідків, герцоги не лише від мене відступилися, але й стали свідками коронації Регала та проголошення лорда Брайта кастеляном Оленячого замку і всього узбережжя герцогства Бак. Пейшенс виблагала, щоб моє тіло не спалено, а поховано цілим. Леді Грація теж докинула слівце, хоч як її чоловік кривився. Лише вони дві стояли при мені, з огляду на докази Регала про моє осквернення Вітом. Але не думаю, що він піддався на їхні прохання. Радше спрацювало те, що, померши передчасно, я зіпсував спектакль, яким стало б моє повішення та спалення. Позбавлений повноти помсти, Регал просто втратив інтерес. Покинув Оленячий замок і рушив углиб суходолу, до Трейдфорда. Пейшенс забрала моє тіло, щоб поховати його.

А Барріч пробудив мене до цього життя, до життя, в якому для мене нічого не зосталося. Ніщо не порятує мого короля. Шість герцогств розпадуться найближчими ж місяцями, коли наші порти майже щомиті займатимуть пірати, наших людей виганятимуть з їхніх домів, обертатимуть у рабів, а остров’яни розсядуться на наших землях. Перековування квітло. Та я зробив так, як мій принц Веріті: повернувся до цього всього спиною і пішов углиб суходолу. Але він пішов, щоб бути королем, а я пішов слідом за моєю королевою, щоб шукати мого короля. Настали важкі часи.

Але навіть тепер, коли біль тяжко мене тисне й жодні трави не можуть його втихомирити, коли, міркуючи про власне тіло, я вважаю його в’язницею для духу, навіть тепер я пам’ятаю мої дні як вовка і не вважаю їх кількома днями, а цілою порою свого життя. Спогади про них є для мене розрадою, але водночас і спокусою. «Ходи і полюй зі мною, — шепоче голос моєму серцю. — Залиш позаду біль і дозволь, щоб твоє життя знову належало тобі. Є місце, де сучасність — єдиний час, а всі вибори прості й лише твої власні.

Вовки не мають королів».