Королівський убивця - Робін Хобб

Зусилля, докладені, щоб зрозуміти його слова, змусили мене усвідомити наш зв’язок. Пробився біль мого потрощеного тіла й почав мене мордувати. Десь я ціпенів від холоду і страждав від болю. Десь кожен подих віддавався уколом мені в ребра. Я відсунувся від цього й повернувся до дужого міцного вовчого тіла.

Так добре, так добре. Просто залиш це. Зараз. Відпусти його. Просто відпусти.

Несподівано я зрозумів, чого він від мене хоче. Не знав достеменно, як це зробити, і не був певний, що зможу. Згадав, що колись і справді відпустив своє тіло й залишив його під наглядом Нічноокого. Лише для того, щоб через кілька годин прокинутися поруч із Моллі. Але я не дуже добре знав, як це зробив. І це було інакше. Я залишив вовка, щоб він мене стеріг, а сам кудись пішов, хай де б це було. Цього разу він хотів, щоб я силоміць звільнив свою свідомість від тіла. З власної волі розв’язав вузол, що приковує розум до плоті. Навіть якби я міг збагнути, як це зробити, то не був би певним, чи хочу цього.

«Просто ляж і помри». Так сказав мені Барріч.

Так. Правильно. Помри, якщо мусиш, але йди зі мною.

І зненацька я вирішив. Довіра. Довіритися Баррічу, довіритися вовкові. Що я втрачаю?

Я глибоко вдихнув, внутрішньо збираючись, наче перед стрибком у глибоку воду.

Ні. Ні, просто відпусти.

Я відпускаю. Я відпускаю.

Я навпомацки шукав те, що в’язало мене з тілом. Уповільнив дихання, змусив серце битися тихіше. Відкинув відчуття болю, холоду, скованості. Утік від усього цього глибоко в себе.

Ні! Ні! — завив від розпачу Нічноокий. — До мене! Ходи до мене, відпусти це, ходи до мене!

Але вже чути було звуки кроків і неясний гамір голосів. Мене пронизало тремтіння страху, і я мимоволі щільніше закутався у плащ Бронді. Одне око трохи розплющилося. Я побачив ту саму тьмяно освітлену камеру, те саме маленьке заґратоване віконце. У моїй глибині — нутряний холодний біль, щось підступніше за голод. Вони не поламали мені костей, але щось усередині мене розірвалося. Я знав це.

Ти повернувся до клітки! — у відчаї закричав Нічноокий. — Залиш це! Залиш своє тіло й ходи до мене!

Надто пізно, — прошепотів я. — Тікай, тікай. Не діли це зі мною.

Хіба ж ми не зграя? — Розпач, тремкий, як протяжне вовче виття.

Вони вже біля моїх дверей, уже відчиняють їх. Страх стис мене у своїх щелепах і потрусив мною. Я ледь не підніс свого манжета до рота й не зжував клубочка в рукаві. Натомість затис у кулаку паперовий пакетик і твердо постановив забути про нього.

Той самий чоловік зі смолоскипом, ті самі двоє вартових. Той самий наказ.

— Ти. Встати.

Я відкинув плащ Бронді. Один з вартових ще зберіг достатньо людяності, аби збліднути від побаченого. Двоє інших були незворушними. Коли я не зміг підвестися достатньо швидко, щоб їх задовольнити, один з них ухопив мене за плече й різко підняв на ноги. Я безсловесно крикнув від болю, нічим не міг цьому зарадити. Ця реакція змусила мене затремтіти від страху. Якщо я не зможу стриматися від крику, то як зумію захиститися від Вілла?

Вони забрали мене з камери й повели коридором. Годі сказати, щоб я йшов. За ніч усі мої синці розлилися і набрякли. Від побоїв знову розкрилися завдані мечем рани на правому передпліччі та на стегні. Біль від них теж відновився. Біль став тепер моїм повітрям. Я йшов крізь нього, вдихав його й видихав із себе. У центрі вартівні хтось мене штовхнув, і я впав. Лежав на підлозі, на боці. Не бачив сенсу намагатися підвестися: у мене не було гордості, яку я мусив рятувати. Хай краще вони думають, що я не можу стояти. Наскільки зумів, заспокоївся і зібрав ті рештки сил, які ще мені залишалися. Поволі, насилу очистив думки й почав ставити захист на свідомість. Раз за разом, крізь туман болю, я вище здіймав стіни Скіллу, випробовував їх, зміцнював, зачинявся за ними. Я маю стерегти стіни свого розуму, а не плоть свого тіла. Люди довкола мене стали під стінами. Човгали ногами й тихо перемовлялися, чекаючи. Я майже не помічав їх. Мій світ зводився до моїх стін і мого болю.

Почулося скрипіння, з відкритих дверей потягло протягом. Увійшов Регал. За ним ішов Вілл, безтурботно випромінюючи силу Скіллу. Я відчував його, як ніколи досі нікого не відчував. Навіть не дивлячись на нього, міг розпізнати його постать і жар Скіллу, що палав у ньому. Він був небезпечним. Регал вважав його лише знаряддям. Я відважився на крихітне задоволення, дізнавшись, що Регал не розуміє небезпеки такого знаряддя, як Вілл.

Регал усівся у своє крісло. Хтось приніс йому маленький столик. Я почув звук, з яким відкорковано пляшку, тоді занюхав запах вина. Біль загострив мої чуття до нестерпного рівня. Я чув, як Регал п’є. Відмовлявся зізнатися, яку сильну спрагу відчуваю сам.

— Мій любий. Глянь на нього. Не думаєш, Вілле, що ми зайшли задалеко?

Щось у грайливому збудженні в голосі Регала сповістило мене, що він сьогодні не лише вино пив. Може, димок? Так рано? Вовк казав, що світає. Регал ніколи не встане на світанку… щось було не так із моїм почуттям часу.

Вілл неквапом підійшов до мене, став наді мною. Я не намагався ворухнутися, щоб глянути йому в обличчя. Міцно вхопився за свій невеликий запас сил. Він різко штовхнув мене ногою, і я мимоволі застогнав. Майже тієї ж миті він ударив мене силою Скіллу. Тут принаймні я тримався твердо. Вілл коротко вдихнув крізь ніс, пирхнув. Повернувся до Регала.

— Ваше Величносте. Ви вже зробили з його тілом майже все, що можна було зробити без ризику, що ці ушкодження видно буде й через місяць. Але всередині він усе ще опирається. Біль може відвернути його увагу від захисту свідомості, але не ослабить сили його Скіллу. Не думаю, що вам вдасться зламати його таким чином.

— Я не питав твоєї думки, Вілле! — гостро скартав його Регал. Я почув, як він всідається зручніше. — Ах, це надто довго триває. Мої герцоги починають виявляти ознаки нетерпіння. Ми мусимо зламати його сьогодні.

По тому майже замислено спитав Вілла:

— Кажеш, майже все можливе з його тілом? То що б