Королівський убивця - Робін Хобб
Чекання, коли ти стоїш у яскраво освітленій кімнаті, оточений ворожими людьми, може бути розцінене як форма катувань. Я намагався стояти тихо, щоб непомітно переносити тягар тіла з ноги на ногу. Швидко втомився. Тривожним було відкриття, як скоро ослабили мене голод і бездіяльність. Я почув майже полегшення, коли двері нарешті розчинилися. Увійшов Регал, а тоді Вілл, який тихо з ним сперечався:
…зайве. Ще ніч чи дві, більше мені не потрібно.
— Я хочу цього, — кислим тоном сказав Регал.
Вілл схилив голову на знак мовчазної згоди. Регал сів, а Вілл зайняв позицію за його лівим плечем. Регал якусь мить міряв мене поглядом, а тоді недбало відкинувся на спинку крісла. Схилив голову вбік і видихнув крізь ніс. Підняв пальця, тицьнув на чоловіка.
— Болте. Ти. Я хочу, щоб нічого не поламали, щоб, коли ми доб’ємося бажаного, він мав більш-менш пристойний вигляд. Ти розумієш.
Болт коротко кивнув. Зняв зимового плаща й дозволив йому впасти, стягнув із себе також сорочку. Решта присутніх дивилася кам’яними очима. З дна моєї пам’яті виринула порада Чейда, яку він дав мені під час якоїсь нашої давньої розмови. «Довше витримаєш тортури, якщо зосередишся на тому, що скажеш, а не на тому, чого не скажеш. Я чув про людей, які раз за разом повторювали ту саму фразу, довго після того, як їм поставлено якесь питання, коли вже й чути його не могли. Зосередившися на тому, що скажеш, зменшиш ризик виказати те, чого не хочеш».
Але ця теоретична порада не надто мені допомогла. Регал ні про що мене не питав.
Болт був вищим і тяжчим за мене. Схоже, його дієта складалася з куди поживніших продуктів, ніж хліб і вода. Розминався і потягався, наче ми збиралися змагатися за гаманець на Зимовому святі. Я стояв, придивляючись до нього. Він зустрівся зі мною поглядом і посміхнувся, не розціплюючи губ. Я дивився, як він натягає пару шкіряних рукавиць без пальців. Він прийшов сюди добре спорядженим. Затим вклонився Регалові, а той кивнув головою.
Що це?
Мовчи! — наказав я Нічноокому.
Але коли Болт цілеспрямовано підійшов до мене, я відчув, як моя верхня губа піднялася у вищирі. Я ухилився від його першого удару, ступив крок уперед, щоб завдати свій власний, а тоді відступив, доки він замахувався знову. Відчай додав мені спритності. Я не сподівався, що мені дозволять захищатися, думав, що мене зв’яжуть і катуватимуть. Очевидно, на це ще буде сила часу. Регал мав стільки часу, скільки потребував. Не думай про це. Я ніколи не був добрим у такій бійці. Про це теж не думай. Болтів кулак куснув мою щоку. Будь обережним. Я спокушав його відкритися, щоб оцінити його силу, і тут мене обхопив Скілл. Я похитнувся під натиском Вілла, а Болт без зусиль завдав мені ще три удари. Щелепа, груди, вилиця. Стиль чоловіка, що робить це дуже часто. Посмішка чоловіка, що це любить.
Для мене наступив позачасовий період. Я не міг одночасно закриватися від Вілла й захищатися від Болта, що бив мене, наче таран. Я зміркував, — якщо мислення в такому стані можна назвати міркуванням, — що моє тіло має власний захист від фізичного болю. Або зомлію, або помру. Смерть — це єдина перемога, на яку я міг розраховувати. Отож вирішив захищати не моє тіло, а розум. Я волів би уникнути спогадів про те побоїще. Моя символічна оборона полягала на ухилянні від його ударів і змушуванні його ганятися за мною. Я не зводив з нього очей і блокував, як умів, доки це не відвертало мене від протистояння Вілловому Скіллу. Чув, як стражники глузують із мого гаданого боягузтва, з того, що я ледве опирався. Коли один з його ударів відкинув мене назад і я, заточившись, упав на солдатів, які нас оточували, вони штурханами й копняками відіпхнули мене знову до Болта.
Мені бракувало думок на будь-яку стратегію. Хитнувшись, я різко замахнувся, і мої кулаки кілька разів кудись влучили, хоча удари вийшли слабкими. Я прагнув звільнитися, дати вихід моїй люті, кинутися на Болта і змолотити його так, як тільки можливо. Але це б наростіж відкрило мене замірам Вілла. Ні. Я мусив зберегти спокій і терплячість. Що більше Вілл посилював натиск на мене, то легшало Болтове завдання. Врешті-решт мені зосталися тільки два виходи. Я міг використати свої руки лише для того, щоб захистити або голову, або тіло. Болт просто змінював ціль ударів. Страшно було знати, що він стримується, що вдаряє тільки для того, аби завдати болю чи дрібних ушкоджень. Один раз я опустив руки й зустрівся поглядом з Віллом. Ненадовго відчув задоволення, побачивши, як по його обличчі спливає піт. У цю мить Болтів кулак міцно приклався до мого носа.
Блейд описав мені колись звук, який почув, коли його носа зламано в бійці. Слова не віддавали цьому звукові належного. Огидний звук, пов’язаний із несамовитим болем. Болем таким інтенсивним, що він зненацька став єдиним болем, який я усвідомлював. Я знепритомнів.
Не знаю, як довго я був безтямним. Тріпотів на краю свідомості, ширяв там. Хтось перевернув мене на спину й оглянув.
— Ніс зламано, — заявив він.
— Болте, я ж казав, — жодних переломів! — сердито лаявся Регал. — Я мушу мати змогу показати його неушкодженим. Принеси мені вина, — роздратовано кинув він убік комусь іншому.
— Жодних проблем, королю Регале, — запевнив його хтось. Той чоловік схилився наді мною, сильно ухопив за носову кістку й випрямив носа. Це суворе лікування боліло більше, ніж перелом, і я ще раз провалився у безтяму. Там і зоставався, аж доки почув голоси, що вже якийсь час наді мною сперечалися. Але минуло кілька хвилин, перш ніж вони поділилися на слова, а слова здобули сенс.
Регалів голос.
— То що він, як припускалося, мав зробити? І чому ще цього не зробив?
— Я знаю лише те, що сказали мені Серена і Джастін, Ваша Величносте, — голос Вілла був змученим. — Вони запевняли,
