Королівський убивця - Робін Хобб

Я відпустив двері й поволікся назад до своєї лави. Сів. Більш інстинктивно, ніж свідомо натяг на плечі плаща Бронді. Вовна не могла прогнати той холод, який мене охопив. Передчуття смерті наповнило мене, як хвилі припливу — морську печеру. Мені здалося, що я знову непритомнію. Я відштовхнув це відчуття, із зусиллям виганяючи заодно думки про те, який спосіб вибере Регал, щоб мене вбити. Способів було багато. Я підозрював, що він змушуватиме мене зізнатися. Якщо матиме достатньо часу, то досягне успіху. Ця думка викликала в мене млості. Я намагався відсунутися від краю прірви, аби уникнути виразного розуміння, що помру болісною смертю.

Своєрідне полегшення принесла мені думка, що я можу його ошукати. У моєму залитому кров’ю манжеті була маленька кишенька, а там усе ще лежала отрута, наготована мною колись для Воллеса. Коли б вона дала мені менш жахливу смерть, я б тут-таки її прийняв. Але цю отруту було наготовано не для швидкого й безболісного сну, а для судом, блювоти й гарячки. Пізніше я подумав, що однаково це буде легше, ніж будь-що, вигадане Регалом. У цій думці не було розради. Я ліг на своїй лаві й загорнувся у широкий плащ Бронді. Сподівався, що він не надто за ним шкодуватиме. Ймовірно, це останнє, що герцог міг для мене вчинити. Я не заснув. Утік, свідомо занурившись у свій вовчий світ.

Пізніше я прокинувся з людського сну, в якому Чейд дорікав мені за неуважність. Я скулився під плащем Бронді. До моєї камери проникало світло смолоскипів. Я не міг сказати, день це чи ніч, але думав, що панувала глибока ніч. Наполегливий голос Чейда добивався до мене…

Я поволі сів. Ритм і тон приглушеного голосу виразно належав Чейдові. Коли я сів, він, здавалося, послабшав. Я знову ліг. Тепер голос став гучнішим, але мені так і не вдавалося розібрати слів. Я притис вухо до кам’яної лави. Ні. Повільно встав і походив по своїй тісній камері від стіни до кутка й назад. Був один куток, в якому голос здавався найсильнішим, але я далі не міг зрозуміти слів.

— Я не можу тебе зрозуміти, — сказав я порожній камері.

Приглушений голос затих. Тоді знову озвався, але з питальною інтонацією.

— Я не можу тебе зрозуміти! — голосніше сказав я.

Чейдів голос ожив, він був більше збудженим, але так само тихим.

— Я не можу тебе зрозуміти! — роздратовано крикнув я.

Кроки за дверима моєї камери.

— Фітце Чівелрі!

Вартівниця була низькорослою. Не могла побачити мене.

— Що? — сонно спитав я.

— Чого ти кричав?

— Що? Ох. Поганий сон.

Кроки віддалилися. Я почув, як вона сміється до іншого вартового й каже:

— Тяжко собі уявити, який сон може бути для нього гіршим за пробудження.

У неї був внутріземський акцент.

Я повернувся до лави й ліг. Чейдів голос замовк. Я погоджувався з вартівницею. Якийсь час не міг заснути, а намагався здогадатися, що ж так дуже хотів мені сказати Чейд. Я сумнівався, щоб то була добра звістка, і не хотів уявляти собі поганої. Мав тут і померти. То хай принаймні це буде за те, що я допоміг утекти королеві. Міркував, чи далеко вони дісталися. Думав про блазня і питав себе, чи витримає він суворі умови зимової подорожі. Заборонив собі роздумувати, чого з ними не було Барріча. Натомість думав про Моллі.

Мабуть, я заснув, бо побачив її. Вона йшла стежкою, несучи на плечах коромисло з відрами води. Була бліда, мала хворий і змучений вигляд. На вершині узгір’я стояла напіврозвалена хатка, її стіни засипав сніг. Вона зупинилася на подвір’ї, поставила на землю відра з водою і задивилася на море. Насупилася, побачивши, що погода гарна. Легенький вітер лише здійняв білу піну на хвилях, а тоді підхопив її густе волосся, як це колись робив я, і торкнувся долонею вигину її теплої шиї та підборіддя. Її очі зненацька розширилися. Тоді в них з’явилися сльози.

— Ні, — голосно сказала вона. — Ні. Я більше ніколи не думатиму про тебе. Ні.

Вона схилилася, підняла тяжкі відра і зайшла в хатку. Щільно зачинила за собою двері. У них бився вітер. Стріха заледве накривала хату. Вітер повіяв сильніше, і я дозволив йому віднести мене.

Я впав у річище, поплив ним, піддався потоку. Подумав про те, щоб пірнути глибше, у головну течію, що могла повністю мене поглинути, забрати від самого себе й від усіх моїх жалюгідних гризот. Я простяг руки в цій глибокій течії, рвучкій і бистрій, як гірська ріка. Вона мене підхопила.

На твоєму місці, я звідси забрався б.

Справді? — Я дозволив Веріті за мить обдумати моє становище.

Можливо, що й ні, — похмуро погодився він. Щось схоже на зітхання. — Я мав здогадатися, наскільки все погано. Схоже, потрібний сильний біль, хвороба чи певного роду примус, аби ти зруйнував стіни і був спроможний скіллити. — Він надовго затих, і ми обидва мовчали, думаючи ні про що й водночас про все. — Отже. Мій батько мертвий. Джастін і Серена. Я мав би здогадатися. Його втома, його все більший занепад — це характеристичні риси людини короля, з якої надто часто й надто багато черпають силу. На мою думку, це почалося давно, можливо, ще перед Галеновою… смертю. Лише він міг вигадати щось таке, не кажучи вже про спосіб, як це зробити. Яке огидне використання Скіллу. Вони шпигували за нами?

Так. Я не знаю, скільки вони довідалися. І є інший, кого слід боятися. Вілл.

Хай я буду тричі проклятим дурнем. Дивись, Фітце. Ми мусили здогадатися. Спершу наші кораблі так добре діяли, а тоді, тільки-но вони довідалися про нашу співпрацю, знайшли спосіб нас заблокувати. Ця група була в Регаловій кишені з самого початку. Тому відомості запізнювалися або й узагалі не доходили. Допомогу завжди посилали запізно або зовсім не посилали. Він повний ненависті, як кліщ — крові. І він переміг.

Не зовсім, мій королю. — Я відвернув свою свідомість від думок про безпеку Кеттрікен дорогою в гори. Натомість я повторив:

Ще є Вілл. І Барл, і Каррод. Ми мусимо бути обережними, мій принце.

Теплий дотик.

Я буду. Але ти знаєш глибину моєї вдячності. Можливо, ми заплатили