Королівський убивця - Робін Хобб

— Вам не можна розмовляти з в’язнем, мадам, — з натиском говорив він, але вона пропустила його слова повз вуха.

— … знайти блазня. Воллес каже, що ви з блазнем сварилися над тілом короля, а тоді прийшов Рябий чоловік по його душу, а Воллес усе це бачив. Цей чоловік шалений! А Регал звинувачує тебе в підлій магії, наче ти маєш тваринячу душу! Він каже, що ти так убив короля. І…

— Мадам! Ви мусите негайно йти, а то я вдамся до сили.

— Тільки спробуй! — кинула вона йому. — Тільки посмій! Лейсі, цей чоловік мене непокоїть. Ах! Ти смієш думати, наче можеш мене торкнутися! Мене, що була дружиною Чівелрі та королевою-в-очікуванні! Стривай, Лейсі, не каліч його, він лише хлопець. Погано вихований, так, але тільки хлопець.

— Леді Пейшенс, я вас благаю, — вартовець змінив тон.

— Ти не можеш далеко відтягти мене звідси, не покинувши свого поста. Думаєш, я така дурна й не розумію цього? То що зробиш? Піднімеш меча на двох літніх жінок?

— Честере! Честере, де ти там! — заревів вартовець. — Честере, щоб тебе шляк трафив!

Я відчув роздратування в голосі служивого. Схоже, його напарник вирішив розслабитися й засів у вартівні при кухні. П’є холодне пиво. Їсть гарячу душенину. Голова мені запаморочилася.

— Честер! — голос вартового слабнув. Він справді був настільки дурним, що покинув леді Пейшенс на своєму посту й рушив шукати свого колегу. За мить я почув легке стукотіння її мештиків за моїми дверима. Відчув дотик її пальців на моїй руці, що трималася за ґрати. Їй бракувало зросту, щоб заглянути досередини, а коридор був настільки вузьким, що вона не могла відступити туди, де б я її побачив. Але дотик її долоні був так само приємним, як і сонячне світло.

— Лейсі, пильнуй, коли він повернеться, — наказала вона, а потім заговорила до мене: — Як ти насправді?

Говорила тихо, щоб чув тільки я.

— Спраглий. Голодний. Змерзлий. Усе болить. — Я не бачив сенсу брехати. — А що діється у Твердині?

— Цілковитий розгардіяш. Варта Оленячого замку уговкала протистояння у Великій залі, але тоді надворі зчинилася бійка між частиною внутріземців, приведених Регалом, і гвардійцями Оленячого замку. Варта королеви Кеттрікен стала між ними клином, а її офіцери привели солдатів до порядку. Та все-таки атмосфера напружена. Не всі, що тоді билися, були солдатами. Багато гостей мають синці на обличчі або досі кульгають. На щастя, нікому з них не завдано серйозної шкоди. Кажуть, що найтяжчих ушкоджень зазнав Блейд. Його збито з ніг, коли він не допускав до тебе людей з Ферроу. Поламані ребра, підбиті очі, ще там щось із передпліччям. Але Барріч запевняє, що він видужає. Утім, межу перейдено, і герцоги кидаються один на одного, як пси.

— Барріч? — хрипко спитав я.

— Він узагалі не втручався, — заспокійливим тоном промовила вона. — З ним усе добре. Якщо постійно бути у злому настрої і всім грубіянити — це добре. Але, я думаю, для нього це нормально.

Моє серце закалатало. Барріч. Чому він не поїхав? Я не смів більше питати про нього. Одне зайве питання — і Пейшенс почне здогадуватися. Отак.

— А Регал? — спитав я. Вона пирхнула.

— Схоже, Регала найбільше дратує те, що в нього немає уже відмовки, аби покинути Оленячий замок. Раніше він буцімто забирав короля Шрюда та королеву Кеттрікен углиб суходолу заради їхньої безпеки, а замок потрошив, щоб у них були звичні речі. Тепер у нього такого приводу немає, а Прибережні герцоги вимагають, щоб він залишився і захищав Твердиню чи принаймні залишив тут свого намісника. Той запропонував свого кузена, лорда Брайта з Ферроу, але Прибережні герцоги його не люблять. Тепер, коли Регал зненацька став королем, не думаю, щоб він так із цього тішився, як сподівався.

— То він уже й коронувався? — у вухах мені аж ревло. Я стояв, тримаючись за ґрати. Я не можу зомліти, — нагадував собі. Вартовець от-от вернеться. У мене є лише цей час, аби довідатися, що сталося.

— Ми всі були надто зайняті похороном короля, а тоді пошуком королеви. Коли короля знайдено мертвим, послано людей розбудити її, але двері виявилися зачиненими, і ніхто не відповідав на стук. Зрештою Регал знову вдався до своїх сокирників. Двері внутрішньої кімнати теж були замкнені. Але королева зникла. Велика таємниця для нас усіх.

— А що про це каже Регал? — мої думки випручувалися з павутиння. Ох, як же це боляче.

— Небагато. Лише те, що і вона, і дитина, безперечно, мертві, а ти всьому цьому був причиною. Каже якісь дикі речі про звірячу магію, наче ти вбив короля своїм Вітом. Усі вимагають доказів цих звинувачень, а він товче, що скоро, скоро.

Жодних згадок про пошуки Кеттрікен на головних дорогах і окружних шляхах. Я ризикнув припустити, що його шпигуни-скіллери не розкрили нашої змови повністю. Але, перестеріг я себе, якщо він вислав погоню, то навряд чи наказав привести її назад живою-здоровою.

— А де Вілл? — спитав я.

— Вілл?

— Вілл, син Гостлера. Член групи Скіллу.

— А. Цей. Я взагалі не пам’ятаю, щоб його бачила.

— Ах! — Мені загрожувала чергова хвиля млості. Зненацька я загубив нитку логіки. Знав, що мушу ще про щось запитати, та не міг згадати, про що. Барріч усе ще тут, але королева і блазень зникли. Що пішло не так? Не було безпечного способу розпитати це в Пейшенс.

— Хтось знає, що ви тут? — спромігся я спитати. Напевне, якби Барріч знав, що вона прийде, то передав би з нею звістку.

— Звичайно, що ні! Це нелегко було влаштувати, Фітце. Лейсі довелося підсипати блювотного порошку до їжі одного з вартових, щоб на посту зостався тільки один. А тоді ми пильнували, коли він забереться, — ох, Лейсі казала принести тобі це. Вона дуже мудра.

Її долонька зникла, а тоді повернулася, пропхавши крізь ґрати одне, а потім і друге яблуко. Вони вдарилися об підлогу, перш ніж я встиг їх піймати. І оперся пориву негайно ж на них накинутися.

— А що кажуть про мене? — тихо спитав я. Вона якусь мить мовчала.

— Переважно кажуть, що ти збожеволів. Дехто вважає, що тебе зурочив Рябий чоловік, щоб ти всіх повбивав тієї ночі.