Королівський убивця - Робін Хобб

А ще подейкують, наче ти планував бунт і вбив Серену та Джастіна, бо вони про це довідалися. Ще дехто погоджується з Регалом, наче ти маєш звірячу магію, але таких мало. Найчастіше таке каже Воллес. Він запевняє, що свічки в королівській кімнаті не горіли синім, доки ти туди не ввійшов. І каже, наче блазень кричав, що ти вбив короля. Але блазень теж зник. Було стільки лихих знаків, і так тепер страшно… — її голос урвався.

— Я не вбивав короля, — тихо сказав я. — Це зробили Джастін і Серена. Тому я й убив їх власним ножем короля.

— Вартові повертаються! — просичала Лейсі. Пейшенс проігнорувала це.

— Але ж Джастін і Серена навіть не були…

— Мені ніколи пояснювати. Це було зроблено Скіллом. Але вони це зробили, Пейшенс. Присягаюся в цьому. — Я помовчав. — Що вони збираються зі мною зробити?

— Це ще не вирішено, справді.

— Ми не маємо часу на ґречну брехню.

Я почув, як вона ковтнула слину.

— Регал хоче тебе повісити. Він наказав би вбити тебе ще тієї ночі, у Великій залі, але Блейд стримував його вартових, доки заворушення не придушено. Тоді за тебе заступилися Прибережні герцоги. Леді Грація з Ріппону нагадала Регалові, що нікого, у чиїх жилах тече кров Провісників, не можна вбити мечем чи стратити на шибениці. Він не хотів визнати, що ти королівської крові, але тут надто багато хто здійняв крики протесту. Тепер він присягає, наче може показати, що ти маєш Віт, а всі, хто вживає звірячу магію, мусять бути повішені.

— Леді Пейшенс! Тепер вам доведеться піти, а то не лише мене повісять!

Повернувся вартовець, схоже, з Честером, бо я чув кроки кількох людей. Вони поспішали до камери. Пейшенс відпустила мої пальці.

— Я зроблю для тебе все, що зможу, — прошепотіла вона. Так сильно старалася не дозволити, щоб у її голосі пролунав страх, але на цих словах він зламався.

А тоді пішла, лаючи вартового, наче сойка, тимчасом як Честер чи хтось інший супроводжував її дорогою від камери. Тільки-но вона пішла, я схилився, щоб зібрати яблука. Вони були невеликими і прив’ялими за зиму, але мені здалися надзвичайними. Я з’їв навіть хвостики. Та незначна кількість вологи, що була в них, не вдовольнила моєї спраги. Якийсь час я сидів на лавці, обхопивши голову руками і змушуючи себе до постійної пильності. Знав, що мушу думати, та це було ой як нелегко. Мій розум не міг зосередитися. Я мав спокусу відірвати сорочку від ран на передпліччі, але змусив себе залишити все, як є. Не чіпатиму їх, доки не зароп’яться. Я не міг дозволити собі кровотечі. Мені потрібна була вся моя сила, щоб повернутися до дверей.

— Варто! — проскреготів я.

Жодного відгуку.

— Я хочу пити! І їсти.

Де ти? — Це хтось інший відповів на моє прохання.

Там, де ти до мене не дістанешся, друже. Як ти?

Добре. Але я скучив за тобою. Ти так глибоко спав. Я вже майже подумав, що ти помер.

Я сам майже подумав, що помер. Тієї ночі. Ти відвів їх до коней?

Так. Вони поїхали. Серце зграї сказав їм, що я напівпес-напіввовк, якого ти приручив. Наче я цуцик і роблю всякі штучки.

Він хотів захистити мене, а не вразити тебе. Чому Серце зграї не поїхав з ними?

Я не знаю. Що ми маємо робити тепер?

Чекати.

— Варто! — закричав я знову, так гучно, як лише міг. Це було не надто голосно.

— Відійди від дверей. — Чоловічий голос за моєю камерою. Я був настільки зайнятий розмовою з Нічнооким, що не чув, коли він підійшов. Та й узагалі не був собою.

Невеличкі дверцята внизу дверей розчинилися. Усередині з’явився горщик з водою та половина буханця. Дверцята знову зачинилися.

— Дякую.

Ніхто не відповів. Я підняв принесене й ретельно оглянув його. Вода пахла так, наче застоялася, але ні її запах, ні обережний ковток не виявили слідів отрути. Я розламав буханець на менші шматки, шукаючи домішок у тісті чи плям іншого кольору. Хліб не був свіжим, але й не був отруєним, принаймні я не бачив жодних ознак цього. І хтось з’їв другу його половину. За дуже короткий час від хліба та води не зосталося й сліду. Я знову вклався на свою кам’яну лаву й намагався знайти найбільш зручну позицію.

Камера була сухою, але холодною, як і кожна занедбана кімната в Оленячому замку взимку. Я добре знав, де опинився. Камери містилися поблизу льохів із вином. Я знав, що можу тут кричати, аж доки кров не потече з легень, і ніхто, крім моїх вартових, мене не почує. Я ганяв тут, вивчаючи територію, ще малим хлопцем. Украй рідко бачив при цьому, щоб хтось сидів у камерах, а ще рідше, аби хтось їх вартував. Правосуддя в Оленячому замку чинилося швидко, а це означало, що рідко був привід тримати в’язня під замком довше, ніж кілька годин. За злочин платили життям або працею рук. Мав здогадку, що невдовзі, коли Регал стане королем, камери використовуватимуть куди інтенсивніше.

Я намагався заснути, але давнє заціпеніння вже мене покинуло. Натомість совгався на твердому холодному камені й думав. Якусь мить намагався переконати себе, що коли королева втекла, то я переміг. Адже ж перемогти — це добитися бажаного, хіба ні? Замість цього, я міркував, як швидко відійшов король Шрюд. Наче бульбашка луснула. Якщо мене повісять, то й зі мною буде так швидко? А може, я душитимусь і висітиму доволі довго? Щоб відвернутися від цих приємних думок, я міркував, скільки Веріті доведеться змагатися з Регалом у громадянській війні, перш ніж він зуміє знову нанести на карти Шість герцогств як Шість герцогств, припустивши, очевидно, що Веріті повернеться і зуміє позбутися з узбережжя червоних кораблів. Коли Регал покине Оленячий замок, у чому я не сумнівався, то хто ж перейме тут владу? Пейшенс казала, що Прибережні герцоги нізащо не приймуть лорда Брайта. У герцогстві Бак було кілька нобілів нижчого рангу, але їм усім бракувало відваги, аби претендувати на Оленячий замок. Так принаймні я думав. Можливо, один із Прибережних герцогів сягне по Твердиню. Ні. Жоден з них не зможе зараз займатися нічим поза своїми кордонами. Тепер кожен сам за себе. Хіба що в Оленячому замку зостанеться Регал. Урешті-решт, якщо королева зникла, а Шрюд мертвий, то він законний король. Для