Королівський убивця - Робін Хобб

І для мене теж. — Я відчув у ньому втому та приреченість. — Ви піддаєтеся?

Ще ні. Але моє майбутнє, як і твоє, не видається світлим. Усі мої супутники мертві або втекли, я йду далі. Але не знаю, скільки ще доведеться йти, як не знаю й того, що мушу зробити, коли дістануся туди. І я дуже змучений. Так просто було б піддатися.

Веріті легко мене читав. Але я мусив із зусиллям тягтися до нього, щоб довідатися про все те, чого він мені не передавав. Відчув величезний холод довкола нього. І рану, через яку йому тяжко було дихати. Його самотність і біль від усвідомлення того, що ті, хто помер, пішли з життя так далеко від дому й заради нього. «Год», — подумав я, і мій власний смуток луною повторив його тугу. Чарім. Відійшов назавжди. І було ще щось, що він не міг повністю передати мені. Якась спокуса, балансування на краю прірви. Натиск, вищипування, дуже схоже на вищипування Скіллом, якого я зазнав від Серени та Джастіна. Я намагався підтягнути його до себе, щоб краще до нього придивитися, але він мене відштовхнув.

Деякі небезпеки стають грізнішими, коли їм протистояти, — перестеріг він мене. — Це одна з них. Але я певен, що це та стежка, якою я мушу йти, аби дістатися до Старійшин.

— В’язню!

Мене викинуло з трансу. В замку моїх дверей обернувся ключ, і вони розчинилися. У дверях стояла дівчина, біля неї — Регал, опікунчо поклавши руку їй на плече. Обабіч — двоє вартових, судячи з покрою їхньої одежі, внутріземці. Один похилився вперед, щоб освітити камеру факелом, який тримав у руці. Я мимоволі відсахнувся, а потім сів, кліпаючи від незвичного світла.

— Це він? — лагідно спитав Регал у дівчини. Вона з острахом глянула на мене. Я теж дивився, намагаючись здогадатися, чому вона видалася мені знайомою.

— Так, сір, лорде принце, королю, сір. Це він. Я того ранку пішла до криниці, мусила принести води, а то дитя померло б так само певно, начеб його вбили пірати. Якийсь час було тихо, весь Нітбей був тихий, як вимер. Тож я пішла до криниці рано-вранці, ховаючись у тумані, сір. А там був той вовк, просто коло криниці, і він схопився і глянув на мене. Тоді вітер розвіяв туман, а вовк зник і зробився чоловіком. Оцим чоловіком, сір. Ваша Величносте королю, — вона далі дивилася на мене широко розплющеними очима.

Тепер я згадав її. Ранок після бою у Нітбеї та Бейгарді. Ми з Нічнооким сіли перепочити біля криниці. Пам’ятаю, як він мене розбудив, тікаючи від дівчини.

— Ти хоробра дівчина, — похвалив її Регал і ще раз поплескав по плечі. — Гей, вартовий, відведи її на кухню й простеж, щоб добре нагодували й десь уклали в ліжко. Ні, залиш мені смолоскип.

Вони вийшли за двері, і вартовий щільно зачинив їх за собою. Я почув стукіт кроків, але світло по той бік дверей зосталося. Коли кроки затихли, Регал заговорив знову.

— Ну, бастарде, здається, що цю гру закінчено. Підозрюю, що твої захисники швидко тебе покинуть, тільки-но збагнуть, хто ти такий. Очевидно, є й інші свідки. Одні скажуть, що всюди, де ти бився у Нітбеї, були вовчі сліди і трупи загризених людей. Є навіть деякі солдати з Оленячого замку, які під присягою засвідчать, що коли ти бився з перекованими, то на деяких тілах були сліди зубів і пазурів.

Він гучно зітхнув від задоволення. Я почув звук, з яким Регал вставив смолоскип у прикріплену до стіни підставку. Тоді він повернувся до дверей. Йому вистачило зросту, щоб глянути на мене над ними. Я по-дитячому встав, підійшов до дверей і зиркнув на нього зверху. Він відступив. Я відчув легке задоволення. Це його розлютило.

— Ти був таким довірливим. Сущий дурень. Пришкутильгав із гір з підібганим хвостом і думав, наче прихильності Веріті тобі достатньо, щоб вижити. Ти і всі твої дурнуваті змови. Я знав їх усі. Усі, бастарде. Усі твої тихенькі розмови з нашою королевою, підкуп у саду на вежі, щоб обернути проти мене Бронді. Навіть її плани покинути Оленячий замок. Візьміть теплі речі, — сказав ти їй. — Король поїде з вами. — Він став навшпиньки, щоб я побачив його посмішку. — Вона нічого не взяла з собою, бастарде. Ні короля, ні теплих речей, які спакувала. — Пауза. — Навіть коня.

Він любовно вимовив останню фразу, наче намагався якомога довше її втримати. Жадібно втупився мені в обличчя.

І зненацька я усвідомив свою тристенну дурість. Розмері. Лагідна сонна дитина, що завжди кивала головою в кутку. Така щира, що можна їй довірити кожне доручення. Така мала, що й забували про її присутність. Але я мусив знати. Я не був старшим, коли Чейд почав учити мене мого ремесла. Я почувся зле, і це мусило відбитися на моєму обличчі. Я не міг згадати, що сказав чи не сказав у її присутності. Гадки не мав, які таємниці довірила Кеттрікен цій малій темноволосій кучерявій голівці. Яких розмов із Веріті була вона свідком, яких балачок із Пейшенс? Королева і блазень зникли. Тільки це я знав напевне. Чи вони взагалі вибралися з Оленячого замку живими? Регал посміхався, задоволений собою. Лише заґратовані двері між нами змусили мене дотриматися обіцянки, даної Шрюду.

Він пішов, далі посміхаючись.

Регал здобув свій доказ, що в мене є Віт. Дівчина з Нітбея була тут вирішальною ланкою. Тепер зосталося лише тортурами вибити з мене зізнання у вбивстві Шрюда. Він мав удосталь часу для цього. Хай як довго зайняло б це, мав.

Я безсило опустився на підлогу. Веріті мав рацію. Регал переміг.

Розділ 31

Катування

Однак ніщо не могло вдовольнити Свавільну принцесу та змусити її не їхати полювати верхи на Плямистому жеребці. Усі дами принцеси застерігали її, але вона відвернулася і не слухала їх. Усі панове її попереджали, але вона глузувала з їхніх побоювань. Навіть стайничий намагався її відмовити, кажучи: «Леді принцесо, цього жеребця слід умертвити у крові та вогні, бо вчив його Хитрун о’Віттер, і йому єдиному він вірний». Принцеса розгнівалася і сказала: «Хіба ж це не мої стайні і не мої коні, і чи ж я не можу вибрати, на якому з них