Королівський убивця - Робін Хобб

Отак вони поїхали з гучним гавканням собак та з тріпотінням барвистих хоруговок. А Плямистий жеребець добре ніс її, і поніс полем, далеко випередивши всіх, аж нарешті вона цілковито зникла з очей інших мисливців. Тоді, коли Свавільна принцеса була вже дуже далеко, на узгір’ях, під зеленими деревами, Плямистий жеребець заніс її туди, де вона загубилася й чула собаче гавкання, як відлуння між пагорбами. Зрештою вона зупинилася біля струмка, щоб напитися холодної води, але, коли відвернулася, Плямистий жеребець зник, а на його місці стояв Хитрун о’Віттер, такий самий плямистий, як і його кінь-віттер. А тоді він був з нею, як огир з кобилою, і, перш ніж змінився рік, вона почула, що тяжка від дитини. Коли ж ті, що були при пологах, побачили немовля, геть-усе в плямах на обличчі та плечах, то голосно залементували від страху. Як побачила його Свавільна принцеса, то скрикнула і сконала у крові та соромі з того, що народила дитину Хитруна о’Віттера. Отак народився принц П’єбальд Плямистий, у крові та соромі, і саме це приніс він із собою на світ.

Легенда про Плямистого принца

Тінь ґрат танцювала під світлом Регалового смолоскипа. Якийсь час я бездумно й безнадійно придивлявся до цього танцю. Усвідомлення близької смерті змусило мене заціпеніти. Поступово мій мозок знову запрацював, але безладно. Що хотів сказати мені Чейд? Без свого коня, але що саме Регал знав про коней? Він знав мету її подорожі? Як Баррічу вдалося уникнути викриття? І чи вдалося? Чи не зустрінуся я з ним у катівні? Чи знає Регал, що Пейшенс причетна до плану втечі? Якби знав, чи вдовольниться лише тим, що покине її в Оленячому замку, чи відомстить у якийсь пряміший спосіб? Коли прийдуть по мене, чи маю я битися?

Ні. Я піду з гідністю. Ні. Я вб’ю голими руками якомога більше його внутріземських цуциків. Ні. Я піду спокійно й чекатиму змоги розправитися з Регалом. Знав, що він буде там, аби побачити, як я помираю. А як же моя обіцянка Шрюдові не вбивати нікого з його людей? Вона вже мене не зв’язує. Чи ні? Мене вже ніхто не врятує. Нічого навіть гадати, чи Чейд вдасться до якихсь дій, чи Пейшенс узагалі зможе щось зробити. Чи Регал, тортурами змусивши мене зізнатися, залишить мене живим, аби повісити й четвертувати перед усіма? Звичайно, що так. Навіщо відмовляти собі у такій насолоді? Чи Пейшенс прийде подивитися, як я помираю? Сподівався, що ні. Може, Лейсі відмовить її від цього. Я відкинув своє життя, пожертвував усім — і даремно. Але принаймні вбив Серену та Джастіна. Чи воно того вартувало? Чи моя королева взагалі втекла, чи схована десь у мурах замку? Чи саме це хотів мені сказати Чейд? Ні. Мій мозок гріб між думок і борюкався з ними, наче щур, що впав у бочку з дощівкою. Я прагнув із кимсь порозмовляти, байдуже з ким. Змусив себе до спокою, до раціонального мислення і нарешті знайшов, за що вхопитися. Нічноокий. Нічноокий сказав мені, що забрав їх і відвів до Барріча.

Мій брате? — потягнувся я до Нічноокого.

Я тут. Я завжди тут.

Розкажи мені про ту ніч?

Яку ніч?

Ту ніч, коли ти відвів людей із Твердині до Серця зграї.

Ах, — я відчув його зусилля. Його шляхи були вовчими шляхами. Що зроблено, те зроблено, та й годі. Він не планував далі наступного полювання, майже нічого не згадував про події місячної чи річної давнини, якщо вони прямо не стосувалися його власного виживання. У пам’яті в нього збереглася клітка, з якої я його визволив, але те, де полював чотири дні тому, було для нього втраченим. Він пам’ятав істотні для себе речі: добре стоптану кролячу стежку, струмок, що не замерзав, але конкретні деталі, як, наприклад, число кроликів, убитих ним три дні тому, викидав із голови. Я стримав віддих, сподіваючись, що він дасть мені надію.

Я відвів їх усіх до Серця зграї. Хотів би, щоб ти був тут. У мене в губі голка дикобраза. Я не можу її витягти. Боляче.

А звідки вона в тебе? — У глибині душі я мусив усміхнутися. Він добре знав, що не варто його чіпати, а таки не міг утримати від спокуси вполювати товсту тварину.

Це не смішно.

Я знаю. — Це справді не смішно. Ця паскудна голка залазить усе глибше, а рана від неї постійно гноїться. Може так йому зашкодити, що не дасть полювати. Я звернув усю свою увагу на його проблему. Доки я її не розв’яжу, він не зможе зосередитися ні на чому іншому. — Серце зграї витяг би її тобі, якби ти гарненько попросив. Можеш йому довіряти.

Він штовхнув мене, коли я до нього заговорив. Але потім він заговорив до мене.

Заговорив?

Повільний процес мислення.

Тієї ночі. Коли я вів їх. Він сказав мені: «Приведи їх сюди, до мене, а не до лисячого місця».

Намалюй мені місце, куди ти пішов.

Це було для нього складнішим. І хоч з натугою, та він усе-таки згадав узбіччя дороги, під снігопадом, безлюдне, якщо не зважати на Барріча. Той їхав верхи на Рудді та вів за собою Сажку. Я побачив Самицю і Непахучого, як він про них думав. Чейда він добре пам’ятав, головно завдяки жирній яловичій кості, яку той кинув Нічноокому на прощання.

Вони розмовляли між собою?

Аж забагато. Коли я їх залишив, вони гавкали одне до одного.

Хоч як я намагався, він і справді не міг більше нічого мені сказати. Але й цього було достатньо, аби я зрозумів, що в останню мить плани нагло змінилися. Дивно. Я готовий був віддати життя за Кеттрікен, але, чесно зізнатися, не був певний, чи готовий віддати їй свого коня. Тоді згадав, що, найімовірніше, уже ніколи не їхатиму верхи, окрім того коня, що завезе мене до дерева повішеників. Принаймні Сажка пішла з кимсь, кого я любив. І Рудді. Чому двоє цих коней? І чому тільки двоє? Чи Барріч не зумів вивести інших зі стайні? Чи тому він не поїхав?

Голка болить, — нагадав мені Нічноокий. — Я не можу їсти від болю.

Я хотів би тобі допомогти, але не можу. Ти мусиш попросити Серце зграї.

А ти не можеш його попросити, щоб він це зробив? Він постійно мене відштовхує.

Я