Королівський убивця - Робін Хобб

То я спробую, — з ваганням сказав Нічноокий.

Я дозволив йому піти. Питав себе, чи не варто пояснити йому моє становище. І вирішив не робити цього. Він нічого не зможе зробити, це лише його засмутить. Нічноокий міг сказати Баррічу, що я його послав, Барріч знатиме, що я ще живий. Я не міг передати йому нічого іншого, чого б він ще не знав.

Минав довгий і повільний час. Я міряв його тими нечисленними методами, які були мені доступні. Регалів смолоскип догорів. Змінилася варта. Хтось підійшов і просунув їжу та воду мені під двері. Я про це не просив. Гадав, чи не означало це, що від останньої трапези минуло надто багато часу. Знову змінилася варта. Це була балакуча пара, чоловік і жінка. Але вони розмовляли тихо, а все, що я чув, — це бурмотіння і сміх. Схоже було на якесь грубувате залицяння. Його перервав чийсь прихід.

Приязна балачка раптом припинилася. Їй на зміну прийшло притишене бурмотіння з дуже шанобливою інтонацією. Мій шлунок скрутився від холоду. Я тихо підвівся і підкрався до дверей. Виглянув крізь двері до сторожового поста.

Він ішов уздовж коридору, наче тінь. Безшумно. Не те, щоб ховався. Був настільки непомітним, що йому й не доводилося докладати для цього якихось зусиль. Це був Скілл, якого я ніколи раніше не бачив. Коли Вілл зупинився під дверима і глянув на мене, я відчув, що волосся на карку стає мені дибки. Він не озивався, а я не посмів цього зробити. Навіть те, що я на нього дивився, вже надміру мене відкривало. Та все-таки я боявся відвернутися. Скілл мерехтів довкола нього, як аура свідомості. Я глибоко скулився всередині себе, згорнувшись якомога тугіше, прибираючи досередини все, що відчував і думав, змикаючи стіни так швидко, як тільки міг, але усвідомлюючи, що навіть вони надто багато розповідали про мене. Навіть мої захисні механізми були способом прочитати мене. Хоча мій рот і горло пересохли від страху, все ж таки з’явилося одне питання. Де він був досі? Що для Регала було таким важливим, що він доручив це Віллу, замість використати його для здобування корони?

Білий корабель.

Ця відповідь прийшла до мене зсередини і спиралася на такі глибокі асоціації, що я не міг витягти їх назовні, але в цьому не сумнівався. Глянув на нього, міркуючи про його зв’язок із білим кораблем. Він насупився. Я відчув зростання напруження між нами, натиск Скіллом на мої межі. Він не дряпав і не шарпав мене, як це робили Серена і Джастін. Я радше міг би це порівняти зі схрещенням клинків, коли випробовують силу атаки противника. Намагався збалансувати його натиск, знаючи, що, коли схитнуся, коли не втримаю його бодай на мить, він прослизне крізь мою оборону і проколе мою душу. Його очі розширилися, і, мені на подив, у них з’явився розгублений вираз. Але на зміну цій непевній міні прийшла посмішка така ж привітна, як вищир акулячої пащі.

— Ах, — зітхнув він. Здавався задоволеним. Відступив від моїх дверей, потягнувся, наче лінивий кіт. — Вони тебе недооцінили. Я не зроблю цієї помилки. Що ж, я знаю, які переваги дає тобі те, що твій противник тебе недооцінює.

Тоді він пішов, ні швидко, ні повільно, але так, як дим розпливається на вітрі. Щойно був тут — і зненацька зник.

Після його відходу я повернувся до своєї лави й сів. Набрав повні груди повітря і глибоко зітхнув, щоб стримати внутрішнє дрижання, яке все ще мене не відпускало. Я відчував, що пройшов випробування і витримав, принаймні цього разу. Сперся об холодну кам’яну стіну і ще раз глянув на двері.

Віллові напівпримружені очі свердлили мене.

Я схопився так різко, що струп на моїй пораненій нозі наново розкрився. Глянув на дверне віконце. Нікого. Він пішов. Моє серце калатало, я змусив себе підійти до віконця й виглянути з нього. Не було там нікого, кого міг би побачити. Він пішов. Але я не міг повірити, що його нема.

Я знову поволікся до своєї лави й сів, загорнувшись у плащ Бронді. Дивився на віконце, шукаючи руху, якоїсь зміни у тьмяному світлі смолоскипів на посту, чогось, що вказувало б, що Вілл чаїться за дверима. Там не було нікого. Я прагнув розвідати і Вітом, і Скіллом, аби перевірити, чи зможу там його почути. Але не посмів. Я не міг ризикнути вилазкою зсередини себе, не відкривши цим дороги іншим.

Я поставив захист на своїх думках, а затим через кілька хвилин перебудував його. Що більше зусиль докладав, аби заспокоїтися, то вище здіймалася хвиля моєї паніки. Я боявся фізичних тортур. Тепер холодний піт страху спливав мені по ребрах і щоках, коли обдумував усе, що міг зробити зі мною Вілл, прорвавшись крізь мої мури. Тільки-но він увійде в мою свідомість, я постану перед усіма герцогами й детально розповім, як убив короля Шрюда. Регал вигадав для мене щось гірше за саму тільки смерть. Я міг піти на смерть, сам себе назвавши боягузом і зрадником. Повзатиму Регалові в ногах, благаючи прощення.

Думаю, що той час, який минав, був ніччю. Я майже не спав, лише дрімав і прокидався, побачивши уві сні очі в моєму віконці. Не посмів навіть потягтися до Нічноокого по розраду і сподівався, що він не спробує дістатися до мене думками. Я вирвався з такої дрімоти, коли мені здалося, що почув кроки в коридорі. Очі були як засипані піском, голова боліла від напруження, а м’язи від нього зав’язалися вузлами. Я зостався на лавці, де й був, зібравши кожну крихту сили, яка в мене залишилася.

Двері розчинилися. Вартовий просунув смолоскип усередину камери, а тоді обережно ввійшов сам. Слідом за ним йшли два інші вартові.

— Ти. Встати! — буркнув той, що зі смолоскипом. Мав акцент Ферроу.

Я не бачив сенсу опиратися. Встав, дозволивши плащу Бронді впасти на лаву. Проводир зробив короткий жест, і я опинився між двома вартовими. Назовні, за камерою, чекало четверо інших. Регал не ризикував. Я не знав жодного з них. Усі носили кольори варти Регала. Я міг прочитати віддані їм накази з виразу їхніх облич. Я не дав їм анінайменшого приводу для насилля. Вони повели мене короткою дорогою вздовж коридору, повз спорожнілий вартовий пост, до більшої кімнати, що колись була вартівнею. Там не