Королівський убивця - Робін Хобб

Я почув скрипіння дерева. Це Регал відкинувся на спинку крісла.

— Добре, змусь його це зробити. Я хотів би сам побачити цей Віт. — Пауза. — Чи, може, ти недостатньо сильний? Може, це Джастіна мав я тримати в резерві?

— Я сильніший, ніж був Джастін, Ваша Величносте, — спокійно запевнив Вілл. — Але Фітц знає про мої наміри. Він не сподівався атаки Джастіна. — Тихіше додав: — Він сильніший, ніж я думав.

— Просто зроби це! — з огидою наказав Регал.

То Регал хоче побачити Віт? Я глибоко зітхнув і зібрав рештки своїх сил. Намагався зосередити свій гнів на Регалові, аби відштовхнути його так, щоб пробити ним стіни. Але не міг. Біль надто мене мучив, щоб сконцентруватися. Мої власні стіни подолали мене. Єдиним наслідком моїх зусиль було те, що Регал здригнувся, а тоді пильніше придивився до мене.

— Отямився, — зауважив він. Знову ліниво підняв пальця. — Верде, тепер він твій. Але обережно з носом. Не чіпай його обличчя. Решту легко буде закрити.

Верде витратив трохи часу, аби поставити мене на ноги, а все для того, щоб знову ж таки повалити. Мене це змучило значно раніше, ніж його. Підлога може завдати стільки ж ушкоджень, що й кулаки. Здавалося, що ноги мене не тримають, а руки не можуть здійнятися для захисту. Я скулився всередині себе, маленький і скоцюрблений, аж доки фізичний біль не змушував мене напружитися і знову відбиватися. Зазвичай це траплялося перед черговою непритомністю. Я усвідомив ще одне: Регалове задоволення. Він не хотів зв’язувати мене й завдавати болю. Хотів спостерігати за моїми змаганнями, хотів бачити, як я намагаюся відбитися і падаю. Заодно він придивлявся до своїх вартових, без сумніву, щоб помітити, хто з них відводить погляд від такого спорту. Регал використав мене, щоб оцінити їх. Я намагався не зважати на те, що він черпає насолоду з мого болю. Єдине, що важило насправді, — це тримати мої стіни високо піднятими й не впускати Вілла у мою голову. Це було тією битвою, яку я мусив виграти.

Отямившись учетверте, я виявив, що лежу на підлозі своєї камери. Мене розбудило жахливе сапання і свистіння. Це були звуки мого власного дихання. Я залишався там, куди стражники мене кинули. За якийсь час підняв руку і стягнув плащ Бронді з лави. Він частково впав на мене. Так я й лежав досить довго. Регалові вартовці слухняно виконали його наказ. Ніщо не було поламане. Усе боліло, але жодної кістки не зламано. Вони лише завдали мені болю. Нічого такого, від чого я міг би померти.

Я поповз до води. Не розповідатиму, скільки болю коштувало мені, щоб підняти горщик та напитися. Через мої перші спроби захиститися руки були в саднах і забоях. Я даремно старався, щоб край горщика не вразив мої губи. Нарешті мені вдалося напитися. Вода підкріпила мене настільки, аби сильніше усвідомити, що болить геть усе. Там була й моя половина буханця. Я поклав окраєць до залишків води, а тоді смоктав хліб, коли він розмок. Мав смак крові. Уже перший удар Болта мені в голову розхитав зуби й розбив губи. Я відчував свій ніс як величезний простір б’ючкого болю. Не міг змусити себе торкнутися його пальцями. Їжа не приносила жодного задоволення, лише часткове полегшення від голоду, що терзав мене разом з болем.

За якийсь час я сів. Закутався у плащ і задумався про те, що знав. Регал мучитиме мене фізично, доки я не продемонструю йому атаки Вітом, свідками якої могли б стати його стражники, або ж доки не опущу стін настільки, що Вілл зуміє прорватись у мій мозок та змусити мене до зізнання. Я міркував, який із цих способів він волів би. Не сумнівався, що він переможе. Єдиним моїм виходом із цієї камери була смерть. Можливості. Намагатися змусити їх забити мене до смерті, перш ніж я або використаю Віт, або опущу мої бар’єри перед Скіллом Вілла. Або прийняти отруту, яку наготував для Воллеса. Я б від неї помер. Це було певним. У моєму ослабленому стані, ймовірно, це тривало б менше, ніж я планував для нього. А все-таки боляче. Страшенно боляче.

Але я не бачив особливої відмінності між різновидами болю. Ретельно вивернув свій закривавлений правий манжет. Схована кишенька була зашита ниткою, що мала б легко витягтися. Але її заліпила засохла кров. Я обережно потягнув. Не розсипай. Доведеться почекати, доки мені дадуть більше води, щоб легше проковтнути. Інакше застрягне мені в горлі, і я виблюю гіркий порошок. Я все ще змагався з ниткою, коли почув голоси в коридорі.

Здалося нечесним, що вони так швидко прийшли по мене. Я прислухався. Це був не Регал. Але кожен, хто тут з’являється, має якусь справу до мене. Низький нерозбірливий голос хаотично розходиться, як гудіння. Вартові відповідають коротко, неприязно. Інший голос — примирливий, розсудливий. Знову гудіння, усе голосніше, виразно войовниче. Раптом крик:

— Ти помреш, Фітце! Повиснеш над водою, а твоє тіло спалять!

Голос Барріча. Дивна суміш гніву, погрози й болю.

— Забери його звідси, — одна з вартівниць, яка тепер заговорила гучно й виразно. Без сумніву, внутріземка.

— Вже, вже беру, — я знаю цей голос. Блейд. — Він просто трохи перебрав, от і все. Це його давня проблема. А цей хлопець роками був за підручного в нього у стайнях. Усі кажуть, що він міг про це знати і напевне знав, але нічого не зробив.

— Тааак, — гнівно і протяжно підтвердив Барріч. — Я тепер без роботи, бастарде! Уже не для мене оленячий герб! Що ж, на дупу Еля, це й байдуже. Коні зникли. Найкращі срані коні, яких я будь-коли тренував, пішли вже вглиб суходолу, а я віддав їх цим придуркам. Пси пішли, яструбів нема! Лишилися тільки випердки й пара мулів. Не маю жодного коня, про якого не соромився б зізнатися!

Його голос усе наближався. У ньому відчувалося шаленство.

Я доволікся до дверей і вхопився за ґрати, щоб роздивитися. Самого поста не бачив, але на стіні видно було тіні всіх, що там були. Тінь Барріча намагалася ввійти в коридор, тимчасом як вартові та Блейд намагалися його відтягнути.