Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Ніч впала на маленьке містечко під назвою Курчаве жменею ожини. На небі почали з'являтися яскраві зорі. Сузір'я Русалки, Відьмині Кільця, а поряд – три яскраві точки – Мухомори. Через невелике віконце крихітної кімнати під самісіньким дахом, в якій помістилася тільки шафа і ліжко, я охоче дивилася на юноцвітні зірки. Не спалося. Дівич-вечір пройшов бурхливо й весело. Подружки розійшлися, пісні заспівали майже всі. А деякі, як, наприклад: «Де моя кохана пропадала, коли душу пропив у шинку?» чи «Упирицю тобі в дівки, а не моє серце!» так узагалі, по три рази. Я лежала, закинувши руки за голову і мріяла. Завтра нарешті виправдаю батьківські очікування і вийду заміж за сина нашого голови – Лавра.

Ох, від щастя зовсім забула представитися. Звати мене Рута Морошкіна, від роду мені аж двадцять два рочки. Тато розповідав, що коли я народилася, в небі з'явилася яскраво-помаранчева зірка, яку маги назвали Оком Дракона. Подейкують, що у драконів саме такі очі. Нічого не можу сказати з цього приводу, бо драконів бачила здалеку – високо в небі, коли вони пролітали над Курчавим до Хіллагарі чи Леовардії. Однак світло цієї зірки назавжди залишилося в моєму вогненно-рудому волоссі.

Сестри й мама завжди жартували наді мною з цього приводу. Найбільше матір засмучувалася, що з такою пожежею складно буде вийти заміж. Утім, не скажу, що вона була так далека від істини: для курчавських юнаків я була другом, своїм хлопцем, іноді – посестрою і трохи жилеткою, в яку вони періодично плакалися, не розуміючи своїх дівчат.

Але покійна бабуся Аконіта завжди казала, що я особлива. Недарма в небі спалахнула нова зірка! А ще вона любила повторювати, що якщо сонце когось так щедро обдаровує золотим волоссям – той обраний. А веснянки не просто цятки, а ніжні поцілунки сонячних променів.

Виросла я в батьковій корчмі. Принаймні, скільки себе пам’ятала, стільки там і крутилася. Постійно була у бабусі, а потім у батька напохваті. Приносила, подавала, допомагала, прибирала, готувала, розраховувала. Нахабні відвідувачі, які мріяли про те, щоб ляснути мене трохи нижче спини – отримували по потилиці вірною качалкою, яка завжди була під рукою, точніше, висіла на поясі. Особливо надмірними залицяннями дошкуляли гноми. Кожен третій женихався. Але я, як і батьки, проти такого кровозмішання. Хоча серед них траплялися й дуже привабливі типи, дарма, що маленькі на зріст.

Моє заміжжя останні три роки набуло гостроти та болю особисто для мене. Батько не поспішав і казав, що кожному каструлі кришка знайдеться, а от матінка… Дня не проходило, щоб вона не відпустила болючу шпильку.

– Соромисько яке! – докоряла вона. – Як сусідам в очі дивитися? Молодшу вже просватали, а ти ніяк заміж не вийдеш!

Я лише розводила руками – не беруть і що з того? Можна подумати, мої сестри щасливі зі своїми чоловіками. Середня, яка молодша на рік, уже трьох дітлахів виховує один за одного менше. Друга середня вагітна двійнею, так відьма Горпина сказала. Значить, і в неї троє буде. А молодшу просватали тільки тому, що вона теж «скринька з сюрпризом». А я... До Лаврика майже ні з ким і не зустрічалася. Та й на побачення не кликав ніхто. Бо після закінчення школи щодня працювала у корчмі. Ні, не подумайте, що в мене тільки робота на умі. Я співати люблю і танцювати. Але в корчмі працівнику, як і корчмарю не до свят та веселощів. А вихідні, які були у мене раз на місяць, проходили як мить. Ми з дівчатами та хлопцями збиралися потеревенити, поспівати, а іноді й потанцювати.

Після посиденьок чимчикувала додому горда і самотня або з Тайкою – шкільною подружкою, яка теж ніяк заміж не вийде, бо занадто худа і не з заможної родини. Отак ми з нею і ходили, базікали про усіляке, але жодного разу не жалілися, що хлопців нема. Більш бідкалися, що хочеться грошей і на ярмарок, щоб накупити собі ельфійського чи гномського краму. А ще хоч одним оком подивитися на нічні феєрверки! Ех!

Але коли Лаврик повернувся з навчання до Курчавого, я зрозуміла, що пропала. Вивчився на рахівника. Тепер буде допомагати батьку у справах. А яким красунчиком став! Високий, статний, очі, як волошки в полі, локони біляві в'ються. Ще й на гармошці грає. Коли він зголосився проводити мене – заклякла. А він під лікоть узяв і повів. Я йшла, і землі під ногами не відчувала. Батьки натішитися не могли. Мати в храм бігала, поклони била, богів дарами задобрювала, щоб долю мою не зурочили. І її почули. Голова через місяць заслав сватів. Щастя привалило, впору вивантажувати.

Сукню вибирали у столиці на ярмарку. Але кравцю довелося її розточувати: на ельфійську батя грошей пошкодував, а в інші я не влізла. І цей клятий кравець теж не втримався від шпильки:

– Треба ж, яка ви нестандартна. Не дивно, що заміж тільки зараз покликали.

За мною станеться:

– А все тому, що ваші сукні краще на лісопильні пропонувати: нап’яти їх можна лише на дошки.

Кравець образився, але сперечатися не став. Зрештою у мене була сукня з рюшами, які приховували мої й так не маленькі груди. Донизу вона розходилася оборками, а під низ йшов ще й каркас. Коли вдома вдягла цю красу, молодший брат не втримався і зауважив:

– Руто, ти після весілля можеш працювати в корчмі лялькою на самовар – сядеш і відвар зігрієш.

Пів дня за ним ганялася, щоб вуха нам'яти. Та годі, чого ображатися, якщо сама бачила, що в сукні мене стало вдвічі більше. Тому від каркаса вирішила відмовитися.

Я перевернулася на перинці й у передчутті завтрашнього щастя заплющила очі, щоб хоч трішечки поспати. За вікнами почувся тихий голос. Прислухавшись, упізнала Лаврика. Серце радісно забилося – невже вирішив зазирнути до мене? Намагаючись не шуміти, підвелася з ліжка, поправила довгу, майже до п'ят сорочку, яка щоразу перекручувалася мотузкою, загорнулася в пухову бабусину шаль і, щоб нікого не розбудити, вирішила йти босоніж до коханого, як у тій пісні: «Шибнуло – босоніж до милого носило...»