Королівський убивця - Робін Хобб
— Моя королево, цієї ночі діється щось лихе, — уперся Воллес. Він обережно оглянувся. — Я не належу до людей, яких лякають випадкові знаки, але надто вже їх багато останнім часом, щоб не зважати на них. Піду по вартових, бо блазню отут бракує відваги…
— Він тут лебедить і плаче, аби прийшли вартові та стерегли його від дров, що не хочуть горіти, але це мені бракує відваги? Мені?
— Блазню, заспокойся, прошу. — Благальний тон королеви здавався щирим. — Воллесе, йди не по вартових, але просто по інші дрова. Нашому королю не потрібна ця метушня, він просто хоче відпочити. Йди вже. Йди.
Воллес неохоче топтався біля виходу, виразно не бажаючи наодинці змагатися із синім світлом у коридорі. Блазень вищирився до нього.
— Може, прийти й потримати тебе за ручку, бравий Воллесе?
Це врешті змусило Воллеса покинути кімнату. Коли його кроки стихли, блазень ще раз зиркнув у бік мого сховку. Це було недвозначним запрошенням.
— Моя королево, — квапливо сказав я, вийшовши з королівської спальні, а швидке зітхання було єдиною ознакою того, що я її злякав. — Якби ви хотіли піти спочити, ми з блазнем можемо вкласти короля в ліжко. Я знаю, що ви втомлені й цієї ночі хочете раніше лягти спати.
Розмері з-за каміна глянула на мене круглими очима.
— Мабуть, я так і зроблю, — сказала Кеттрікен, напрочуд хутко підводячись. — Ходімо, Розмері. Добраніч, мій королю.
Вона вийшла з кімнати, а Розмері трюхала позаду, майже наступаючи їй на п’яти. Дитина часто озиралася на нас. Тільки-но портьєра при вході опустилася за ними, я підійшов до короля.
— Мій королю, пора, — лагідно сказав я йому. — Я постережу тут, доки ви підете. Чи є щось особливе, що ви хотіли б забрати з собою?
Він ковтнув слину, а затим втупився в мене.
— Ні. Ні, немає тут нічого мого. Нічого, що я міг би забрати і що міг би залишити. — Він заплющив очі й тихо додав: — Я передумав, Фітце. Гадаю, що цієї ночі залишуся тут і помру у власному ліжку.
Ми з блазнем на хвилину остовпіли.
— Ах, ні! — тихо скрикнув блазень, а я сказав:
— Мій королю, ви втомлені.
— Але все, що мені зосталося, — це лише більша втома. — У його очах з’явилося дивне світло. Юний король, якого я ледь торкнувся, коли ми разом скіллили, виглянув до мене з цього зруйнованого тіла. — Моє тіло мене зрадило. Мій син став змією. Регал знає, що його брат живий, знає, що корона, яку він носить, йому не належить. Я не думав, що він це зробить… Я до кінця думав, що він отямиться. — Зі старечих очей витекли сльози. Я думав, що врятую мого короля від підступного принца. Мені слід було знати, що неможливо врятувати батька від синової зради. Він потягся до мене рукою, що з мускулистої руки мечника обернулася на худу й жовту клешню. — Я хотів би попрощатися з Веріті. Хотів, аби він від мене довідався, що це сталося всупереч моїй волі. Дозволь мені принаймні додати віри синові, який завжди був мені вірним.
Вказав на місце біля своїх ніг.
— Підійди, Фітце. Візьми мене до нього.
Я не міг опиратися такому наказові. Та я й не вагався. Підійшов і став перед ним навколішки. Позаду нього стояв блазень, сльози прокладали сірі доріжки крізь чорно-білу фарбу на його обличчі.
— Ні, — з натиском прошепотів він. — Мій королю, встаньте, дозвольте нам відвести вас до схованки. Ви могли б там усе обдумати. Ви не мусите вирішувати негайно.
Шрюд не звертав на нього уваги. Я відчував його руку на своєму плечі. Відкрив йому свою силу, сумно здивований, що нарешті навчився це робити з власної волі. Ми разом занурилися в чорну ріку Скіллу. Оберталися в цьому потоці, а я чекав, коли він завдасть нам напрям. Натомість він зненацька мене обійняв. Сину мого сина, крове моєї крові, на свій лад я тебе любив.
Мій королю.
Мій юний убивце. Що я з тобою зробив? Як викрутив свою власну плоть? Ти не знаєш, який ти ще молодий. Сину Чівелрі, ще не надто пізно, щоб випрямитися. Підійми голову. Глянь понад усе це.
Усе моє життя було намаганням стати таким, яким він хотів мене зробити. Зараз його слова наповнили мене сум’яттям і питаннями, але бракувало часу, щоб відповісти на них. Я відчував, як слабне його сила.
Веріті, — прошепотів я, нагадуючи йому.
Я відчув, як він простягає руку і збирається на силі, щоб дотягтися до Веріті. Відчув дотик присутності Веріті, а тоді раптове зникання короля. Я навпомацки кинувся за ним, наче пірнаючи за потопельником у глибокій воді. Ухопив його свідомість, намагався його втримати, але це було однаково, що вхопити тінь. У моїх обіймах він був юним наляканим хлопцем, що змагався з чимось, йому незнаним.
Тоді його не стало.
Наче бульбашка луснула.
Я думав, що збагнув ламкість життя, тримаючи в обіймах мертву дитину. Але тепер я її знав. Ось воно тут, а тоді немає. Навіть погашена свічка залишає смужку диму. Мій король просто зник.
Але я був не сам.
Думаю, кожна дитина, знайшовши в лісі мертву пташку й перевернувши її, пережила потрясіння та жах, коли побачила трудівливих червів унизу. На напівмертвому собаці кодло бліх найчисленніше, а кліщі найтовстіші. Джастін і Серена, як п’явки, що покидають мертву рибу, намагалися вчепитися в мене. Ось де джерело зростання їхньої сили та повільного занепаду короля. Ось звідки взялася імла, що затуманила його розум і наповнила його дні втомою. Гален, їхній пан, узяв собі за ціль Веріті. Але не зумів убити принца, зустрівши натомість власну смерть. Я ніколи не зможу довідатися, відколи вони присмокталися до короля, скільки часу тягли з нього силу Скіллу. Вони були втаємничені у все, що він скіллив через мене до Веріті. Зненацька я чітко це збагнув, але було вже пізно. Вони замкнули мене в облозі, а я й гадки не мав, як від них вислизнути. Відчував, як вони чіпляються до мене, як тягнуть силу вже з мене і, оскільки ніщо їх не стримує, от-от уб’ють мене.
Веріті, — гукнув я, але мені вже бракувало сил. Я ніколи до нього не дістануся.
Геть від нього, покручі! — Знайоме гарчання, а тоді Нічноокий відштовхнув їх