Королівський убивця - Робін Хобб

Кеттрікен узяла зі скрині Веріті просту срібну діадему з блакитним самоцвітом, що була короною короля-в-очікуванні, та підвіску із золота і смарагду у формі оленя в стрибку. Вона передала їх королю Шрюду, який подивився вниз на це все, наче не розуміючи, що воно й навіщо. Не зробив жодного руху, щоб віддати регалії Регалу. Врешті-решт принц сягнув по них, а Шрюд дозволив йому їх забрати. Тож Регал сам наклав корону собі на голову, повісив на шию ланцюг із підвіскою і постав перед нами всіма як новий король-в-очікуванні Шести герцогств.

Чейд не зовсім точно розрахував час. Свічки не почали по-справжньому миготіти синім кольором, аж доки герцоги не виступили вперед, аби ще раз присягти дому Провісників. Але от полум’я однієї посиніло. Регал намагався не звертати уваги на цей феномен, доки вражене гудіння присутніх ледь не заглушило присяги герцога Рема з Тілту. Тут Регал обернувся і знічев’я відщипнув ґніт бунтівливої свічки. Я захоплювався його апломбом, особливо ж з огляду на те, що майже одразу посиніла друга свічка і він повторив той сам жест. Далі я й сам подумав, що це вже перебір: смолоскип, який стояв у ліхтарні біля головних дверей, раптом викинув блакитне полум’я та огидний сморід, перш ніж погаснути. Усі очі повернулися туди. Регал перечекав, але я бачив, як стиснулися його щелепи, а на скроні запульсувала маленька жилка.

Не знаю, як Регал планував закінчити свою церемонію, але з цього місця він стрімко повів її до фіналу. За його коротким сигналом менестрелі зненацька вдарили по струнах, а на черговий кивок розчинилися двері, і дужі чоловіки внесли вже накриті стільниці. Слідом за ними поспішали хлопці з кóзлами, щоб установити стільниці на них. Принаймні на цьому бенкеті не заощаджували, а всі радо привітали добре приготоване м’ясо та смачні тістечка. Якби й виявилося, що бракує хліба, ніхто б на це не нарікав. Для значніших гостей застелені обрусами столи розставлено в Меншій залі, і там я побачив Кеттрікен, що повільно супроводжувала короля Шрюда, тимчасом як блазень і Розмері тяглися позаду. Нам, гостям нижчого рангу, запропоновано простіші, але численні страви й чисту підлогу для танців.

Я планував на цьому бенкеті досхочу наїстися, але мене раз у раз зачіпали чоловіки, що надміру сильно ляскали по моїх плечах, або жінки, які надто пильно заглядали мені в очі. Прибережні герцоги сиділи за одним столом з іншими високими нобілями, вдаючи, що вони переломлюють хліб з Регалом та зміцнюють союз із ним. Мене запевнено, що лише троє Прибережних герцогів знатимуть про мою згоду з їхнім планом. Тож я дуже непокоївся, виявивши, що ця звістка розійшлася поміж дрібнішої шляхти. Целеріті відверто не претендувала на те, щоб мене супроводжувати, але, на мій сором, ходила за мною назирці, наче вірний песик. Щоразу, обернувшись, я виявляв її на відстані півдюжини кроків позаду. Вона виразно бажала зі мною порозмовляти, але я не вірив, що зумію дібрати належні слова. Я ледве не звалився з ніг, коли дрібний шляхтич із Шокзу знічев’я спитав мене, чи якийсь із військових кораблів не варто поставити далеко на півдні, біля Фальшивої бухти.

Моє серце завмерло, коли я зненацька усвідомив свою помилку. Ніхто з них не боявся Регала. Не передчували жодної небезпеки з його боку, вважали його розпещеним хлопчиськом, що прагне носити розкішне вбрання та діадему й величатися королівським титулом. Вірили, що він поїде собі й можна на нього не зважати. Але я знав краще.

Я знав, на що був спроможний Регал заради влади, з примхи або просто завдяки певності, що це минеться йому безкарно. Він міг покинути Оленячий замок. Він його не хотів. Але, якби довідався, що я домагаюся Твердині, зробив би все, що йому під силу, аби цього не сталося. Мене мали тут залишити, як бездомного пса, на голодну смерть чи на поталу піратам, а не правити покинутими ним залишками Оленячого замку.

Якщо я не буду вкрай обережним, він мене вб’є. Або й гірше, якщо вигадає щось гірше.

Я двічі намагався вислизнути, і щоразу мене ловив хтось, що бажав нишком зі мною порозмовляти. Врешті я поскаржився на головний біль і відверто заявив, що мушу лягати в ліжко. Але мусив погодитися з тим, що з десяток людей побажали мені доброї ночі. Целеріті несміливо торкнулася моєї руки й побажала мені на добраніч таким жалібним голосом, що я зрозумів, як уразив її почуття. Думаю, що це присоромило мене більше, ніж будь-яка інша подія цього вечора. Я подякував їй і, зробивши найбоягузливіший свій вчинок того вечора, поцілував кінчики її пальців. Очі Целеріті наново засяяли, а я ще більше засоромився і втік на сходи. Піднімаючись ними, міркував, як витримували таке Веріті чи мій батько. Якби я колись мріяв бути справжнім принцом, а не бастардом, то цієї ночі покинув би таку мрію. Це надто публічна професія. Серце моє впало, коли я зрозумів, що так воно й буде, аж доки не повернеться Веріті. Тепер до мене пристала ілюзія влади, і дуже багатьох вона б засліпила.

Я пішов до своєї кімнати, з великим полегшенням перевдягнувшись у зручніше вбрання. Натягаючи сорочку, відчув маленьку опуклість. Наготована для Воллеса отрута, досі вшита у манжет. «Можливо, це принесе мені щастя», — гірко подумав я. Вийшов з кімнати, а тоді зробив, імовірно, найдурніший вчинок того вечора: пішов до кімнати Моллі. Зала для слуг була порожньою, коридор ледь освітлений двома мерехтливими смолоскипами. Я постукав у двері. Ніхто не відповів. Я легко торкнувся замка, але двері не були зачинені.

Темрява. Порожнеча. У маленькому каміні не було вогню. Я знайшов у коридорі уламок свічки й запалив її від смолоскипа. Тоді повернувся в її кімнати й зачинив двері. Стояв там, доки пустка не перетворилася на реальність. Це було дуже схоже на Моллі. З ліжка прибрано постіль, камін вичищений, але поблизу лежав маленький стосик дров, приготований для наступного мешканця. З цього я зрозумів, що вона сама прибирала в кімнаті. Жодної стрічки, жодної свічки, навіть шматочка ґноту не зоставила жінка, яка вела тут життя служниці. Глек поставлено у вмивальній мисці догори дном, щоб не запорошився. Я сів на крісло перед холодним каміном, відкрив скриню для одягу й заглянув усередину. Але це не було її крісло, її камін, її скриня. Це були тільки предмети, яких вона торкалася впродовж того короткого часу, коли була тут.

Моллі пішла.

Вона не повернулася.

Я