Королівський убивця - Робін Хобб
Целеріті мала невдоволений вигляд. Зате її батько повільно кивнув головою на мої слова.
— Я бачу мудрість ваших слів. Боюся, що моя донька бачить лише зволікання. — Глянув на набурмосену Целеріті, ніжно всміхнувся. — Одного дня вона зрозуміє, що люди, які її захищають, — це люди, які про неї дбають.
Бронді оглянув мене з голови до ніг, начеб я був конем.
— Я вірю, — сказав він тихо, — що Бак вистоїть. І що дитина Веріті успадкує престол.
На цих словах я з ним попрощався, і вони відбивалися луною в моїх думках. Раз у раз повторював собі, що не зробив нічого поганого. Коли б я не сягнув по Оленячий замок, це зробив би хтось інший.
— Хто? — гнівно спитав мене Чейд кількома годинами пізніше. Я сидів, дивлячись собі на ноги.
— Я не знаю. Але вони когось знайшли б. І цей хтось був би куди більше схильним до кровопролиття. Виступив би під час церемонії коронації та завадив би нашим планам забрати Кеттрікен і Шрюда з цього безладу.
— Якщо Прибережні герцоги настільки близькі до бунту, як виходить із твого звіту, то, можливо, ми повинні наново обдумати свій план.
Я чхнув. У кімнаті далі пахло гіркою корою. Я надто багато її використав.
— Бронді покликав мене на розмову не про бунт, а про вірність справжньому й законному королю. І в такому ж дусі я йому відповів. Я хочу не повалити престолу, Чейде, а лише вберегти його для законного спадкоємця.
— Я це знаю, — коротко сказав він. — Інакше я… пішов би просто до короля Шрюда з цим… божевіллям. Не знаю, як це назвати. Це не зрада, аж ніяк, а все-таки…
— Я не зраджував мого короля, — з тихою люттю промовив я.
— Ні? То дозволь про щось тебе запитати. Якщо, попри наші зусилля, порятувати Шрюда і Кеттрікен, і, можливо, саме через ці зусилля вони обоє загинуть разом із ненародженою дитиною, — вбережи нас від цього, доле! — а Веріті ніколи не повернеться, що тоді? Ти все ще так охоче віддаси престол законному королю?
— Регалові?
— За правом династії — так.
— Він не король, Чейде. Лише розбещений принцик, і завжди буде таким. У моїх жилах стільки ж крові Провісників, як і в нього.
— Але ж те саме можна буде сказати і про дитину Кеттрікен, коли настане її час. Бачиш, якою небезпечною стає наша дорога, коли ми сягаємо понад своє місце? Ми з тобою присягли династії Провісників, у якій ми — лише випадкові бічні пагони. Ми не королю Шрюдові присягали, не якомусь мудрому королю, а законному королю династії Провісників. Навіть якщо це Регал.
— Ти служив би Регалу?
— Я бачив і дурніших принців, які з віком помудрішали. Те, що ти обдумуєш, принесе нам громадянську війну. Ферроу і Тілт…
— Не цікавляться жодною війною. Вони з радістю нас позбудуться і дозволять Прибережним герцогствам іти власною дорогою. Регал завжди так казав.
— І, можливо, вірив, що це так. Але коли він виявить, що не може купити доброго шовку і що вино з Бінтауна не спливає вже Оленячою річкою йому до рота, отоді подумає краще. Він потребує своїх портових міст і повернеться по них.
— То що ж ми повинні зробити? Що я маю робити?
Чейд сів навпроти мене і сплів пошрамовані долоні, затиснувши їх між старими кістлявими колінами.
— Я не знаю. Бронді справді у відчаї. Якби ти йому відмовив і звинуватив його у зраді, що ж… Не кажу, що він би тебе позбувся. Але пам’ятай, що він не вагався швидко впоратися з Віраго, коли вона стала загрозою для нього. Це занадто для одного старого вбивці. Нам потрібен король.
— Ще й як.
— Ти міг би знову поскіллити Веріті?
— Я боюся пробувати. Не знаю, як захищатися від Джастіна й Серени. Або Вілла. — Я зітхнув. — І все-таки спробую. Веріті, напевне, розпізнає, якщо вони всядуться на мій Скілл. — Тут мені ще щось спало на думку. — Чейде, коли ти завтра вночі допомагатимеш Кеттрікен утекти, мусиш знайти час, щоб усе їй розповісти й запевнити в моїй відданості.
— О, це справді додасть їй сил під час втечі в гори. Ні. Не завтра ввечері. Я прослідкую, щоб ця звістка дійшла до неї, коли вона вже буде в безпеці. А ти повинен далі намагатися дістатися до Веріті, але остерігайся шпигунів-скіллерів. Ти певний, що вони досі не довідалися про наші плани?
Я був змушений заперечно похитати головою.
— Але я вірю, що ні. Я все розповів Веріті, тільки-но поскіллив до нього. Лише під кінець він сказав, що хтось намагається за нами шпигувати.
— Мабуть, тобі слід було вбити Джастіна, — пробурмотів сам собі Чейд. Тоді засміявся, побачивши моє обурене обличчя. — Ні-ні, заспокойся. Я не дорікатиму за те, що ти від цього стримався. Але якби ж ти був таким самим обережним у тому, що тобі запропонував Бронді. Найтихішого шепоту було б достатньо, щоб Регал відправив тебе на шибеницю. А коли б йому вистачило дурості та жорстокості, повісив би і своїх герцогів. Ні! Навіть не думаймо про це. Перш ніж це сталося б, зали Оленячого замку залила б кров. Якби ж ти знайшов спосіб припинити цю розмову ще до того, як він зробив тобі ту пропозицію. Але ж, як ти кажеш, вони знайшли б іншого. Ах, так. Не можемо насадити стару голову на молоді плечі. На біду, Регал може надто легко зняти твою молоду голову з молодих пліч.
Він став навколішки й докинув ще трохи дров до вогню. Глибоко вдихнув і видихнув.
— Ти приготував усе інше? — спитав він зненацька. Я був тільки радий змінити тему.
— Наскільки зумів. Барріч буде на місці й чекатиме у вільховому гаю, де мав лігво лис.
Чейд викотив очі.
— І як я це знайду?
