Королівський убивця - Робін Хобб

натрапив лише на метушню. На Регалову церемонію прибули шляхтичі всіх рангів, а цей наплив гостей, їхніх родин і слуг стикався та змішувався з відпливом майна і людей, яких Регал відсилав углиб суходолу. Ноги самі занесли мене в кабінет Веріті. Двері були прочинені, і я ввійшов. Камін холодний, у нежилій кімнаті пахне затхлістю. Чути виразний запах мишей. Я сподівався, що сувої, де вони загніздилися, не були незамінними. Тішився, що заніс до Чейдових кімнат ті з них, які Веріті вважав найціннішими. Я ходив кімнатою, торкаючись його речей. Зненацька затужив за ним, за його непохитною стійкістю, спокоєм, силою. Він ніколи б не допустив такого. Я сів на крісло біля того стола, де Веріті рисував карти. Стіл був поплямлений чорнилом і кривулями, які він робив, пробуючи кольори. От два погано обрізані пера, відкинуті разом з облізлим пензликом. У коробці на столі було кілька маленьких горщиків із засохлими потрісканими фарбами. Вони пахли мені Веріті, так само як шкіра й олія для упряжі завжди пахли мені Баррічем. Я схилився чолом на стіл і охопив голову руками. «Веріті, як ми зараз вас потребуємо».

Я не можу прийти.

Я схопився на ноги, перечепився об крісло і впав на підлогу. Гарячково зірвався знову і ще дужче вп’явся у цей контакт.

Веріті!

Я тебе чую. Що з тобою, хлопче? — Пауза. — Ти дістався до мене сам, правда? Добре зроблено!

Необхідно, щоб ви негайно повернулися.

Чому?

Думки ринули куди швидше, ніж слова, зі значно численнішими деталями, ніж йому хотілося б знати. Я відчував, що ця інформація його засмутила і втомила.

Повертайтеся додому. Коли б ви були тут, то зуміли б усе виправити. Регал не міг би претендувати на титул короля-в-очікуванні, не розграбував би Оленячий замок і не вивіз би короля.

Я не можу. А тепер заспокойся. Поміркуй. Я не можу повернутися вчасно, щоб цьому запобігти. Це мене засмучує. Але я тепер надто близько, щоб зректися мети. А якщо ж маю стати батьком, — це нове відчуття зігріло його думки, — то ще важливіше, щоб я добився успіху. Моєю метою має стати збереження Шести герцогств неушкодженими і звільнення узбережжя від морських вовків. Того, що успадкує моє дитя.

Що я маю робити?

Те, що ти запланував. Мій батько, моя дружина, моє дитя — це важкий тягар, який я наклав на тебе. — Раптом він зазвучав невпевнено.

Зроблю все, що зможу, — сказав я йому, боячись обіцяти більше.

Я в тебе вірю. — Пауза. — Ти це відчуваєш?

Що?

Тут є ще хтось, він намагається вдертися і підслухати наше скіллення. Це один зі шпигунського виводку Галенових єхидн.

Я не думав, що це можливо!

Гален знайшов спосіб і навчив цього своє отруйне потомство. Зараз не скілль мені більше.

Я відчував щось схоже на те, як він востаннє розірвав наш Скілл-контакт, щоб урятувати силу Шрюда, але куди грубіше. Ривок принцового Скіллу відштовхнув нас одне від одного. Мені здавалося, що я відчув прикладене ним зусилля. Наш зв’язок перервався.

Веріті щез так само зненацька, як я його знайшов. Я невпевнено промацував, шукаючи наш контакт, але все дарма. Те, що він сказав про підслухувача, мене вразило. Страх у мені змагався з тріумфом. Я скіллив. За нами шпигували. Та я самостійно скіллив, без сторонньої допомоги! Але що вони зуміли підслухати? Я відсунув крісло від столу, посидів якийсь час серед мисленої бурі. Скіллити було легко. Я досі не розумів, як мені це вдалося, але це було легко. Почувався наче дитина, що склала пазл, але не може достеменно відтворити послідовність своїх рухів. Певність, що це можливо, схиляла мене до негайної повторної спроби. Я з силою відтрутив спокусу. В мене були інші справи, набагато нагальніші.

Я схопився й вибіг з кабінету, майже перечепившись об Джастіна. Він сидів, простягши ноги і притулившись спиною до стіни. Наче п’яний. Але я краще знав, що з ним. Він був напівбезтямним від удару, завданого йому Веріті. Я втримався на ногах, випростався і глянув на нього. Мені слід було б його вбити. Отрута, яку я наготував колись для Воллеса, усе ще лежала в кишеньці у моєму манжеті. Я міг увіпхнути її йому в горлянку. Але вона не розрахована на швидку дію. Немовби вгадавши мої думки, він відсунувся від мене, тримаючись за стіну.

Якусь мить я дивився на нього, намагаючись думати спокійно. Обіцяв Чейдові не чинити дальших дій, не порадившись із ним спершу. Веріті не наказував мені знайти та вбити шпигуна. Він міг зробити це сам, і то швидше, ніж подумати. Це рішення не належало мені. Змусити себе обійти Джастіна було однією з найскладніших речей, які я будь-коли зробив. П’ять-шість кроків углиб коридору. Раптом я почув, як він забелькотав:

— Я знаю, що ти робив!

Я обернувся, щоб стати з ним віч-на-віч.

— Що ти кажеш? — тихо спитав я. Серце моє закалатало. Я сподівався, що він дасть мені привід його вбити. Страшно було зненацька довідатися, як дуже я цього хотів.

Він збілів, але не відступив. Нагадував мені хвалькувату дитину.

— Ти ходиш, як сам король, глузуєш з мене і насміхаєшся в мене за спиною. Не думай, що я цього не знаю! — Хапаючись за стіну, він підвівся. — Але ти не такий великий. Ти один раз скіллив і вважаєш себе майстром, але твій Скілл смердить собачою магією! Не думай, що ти завжди так гордо ходитимеш. Стягнуть тебе донизу! І швидко!

Вовк кричав у мені, вимагаючи негайної помсти. Я стримав свій запал.

— Ти смів шпигувати за моїм Скіллом із принцом Веріті, Джастіне? Я не думав, що тобі вистачить відваги.

— Ти знаєш, що так, бастарде. Я тебе не боюся, щоб від тебе ховатися! Я багато чого смію, бастарде! Куди більше, ніж ти здогадуєшся. — З його постави було видно, що він смілішає з хвилини на хвилину.

— Але ж не тоді, думаю, коли йдеться про зраду. Хіба ж король-в-очікуванні Веріті не був оголошений мертвим і хіба зробив це не член групи Скіллу, що присягнув йому на вірність? А все-таки ти шпигуєш за моїм Скіллом з ним, геть не дивуючись, що він живий?

Якусь мить Джастін стояв нерухомо. Затим знову набрався відваги.

— Кажи, що хочеш, бастарде! Ніхто тобі не повірить, якщо ми заперечимо.

— Май принаймні стільки глузду, щоб промовчати, — заявила Серена. Вона йшла коридором, як корабель