Королівський убивця - Робін Хобб

Він замовк, прокашлявся і поважно глянув на мене. Фейт стояла біля дверей, наче охороняючи нашу розмову. Я далі мовчав.

— Ти чоловік, якого ми знаємо, син чоловіка, якого ми знаємо. У тебе його зовнішність і майже його ім’я. Ти маєш таке саме право називатися людиною королівської крові, як і багато тих, що носили корону.

Він знову замовк. Чекання.

Я далі мовчав. Не піддамся спокусі, — запевняв я себе. — Я лише його вислухаю. І це все. Досі він не сказав нічого, що підштовхнуло б мене зрадити мого короля.

Він тяжко боровся, шукаючи належне слово, тоді звів погляд і подивився мені в очі.

— Часи тяжкі.

— Це так, — тихо погодився я.

Він глянув на свої руки. Це були спрацьовані руки, у дрібних шрамах і мозолях, руки чоловіка, звичного до тяжкої роботи. Його сорочка була свіжовипрана й полагоджена, але це не була нова одежа, зшита спеціально для цієї нагоди. В Оленячому замку часи були тяжкими, але в Бернсі вони були гіршими. Він тихо сказав:

— Якби ви визнали за належне протиставитися Регалові й самому оголосити себе королем-в-очікуванні замість нього, Бернс, Ріппон і Шокз вас підтримають. Я переконаний, що королева Кеттрікен теж вас підтримає, а герцогство Бак піде за нею. — Він знову на мене глянув. — Ми багато про це розмовляли. Я вірю, що дитина Веріті матиме більші шанси на здобуття престолу з вами як з регентом, ніж із Регалом.

Отак. Шрюда він уже списав.

— Чому б не звернутися до Кеттрікен? — обережно спитав я. Він глянув у полум’я.

— Це тяжко сказати, особливо ж тому, що досі вона була такою щирою. Але вона чужоземка, і, з певних точок зору, недосвідчена. Це не тому, що ми в ній сумніваємося, це не так. Ми не усунули б її від трону. Вона буде й залишиться королевою, а її дитина правитиме після неї. Але за таких часів ми потребуємо і короля-в-очікуванні, і королеви.

Всередині мене булькало питання, а якийсь демон змушував його поставити. Що, коли дитина сягне повноліття, а я не захочу зректися влади? Мабуть, вони вже й самі себе про це питали і знайшли якусь відповідь, щоб запропонувати її мені. Якусь мить я сидів тихо й нерухомо. Майже відчував вир можливостей довкола себе. Чи про це йшлося блазневі, чи це було одне з його туманних перехресть, у центрі яких завжди стояв я?

— Каталізатор, — тихо посміявся я з себе.

— Перепрошую? — Бронді схилився ближче.

— Чівелрі, — мовив я. — Як ви й сказали, я маю його ім’я. Майже. Герцогу Бернсу, ви — чоловік, який переживає тяжкі випробування. Знаю, чим ви ризикували, розмовляючи зі мною, і буду з вами щирим. Я — людина з амбіціями. Але не прагну корони мого короля. — Я глибоко зітхнув і задивився у вогонь. Уперше задумався, що можуть зробити Бернс, Ріппон і Шокз, якщо Шрюд і Кеттрікен раптом зникнуть. Прибережні герцогства перетворяться на корабель без стерна, з палубами, залитими водою. Зі слів Бронді виходило, що вони не підуть за Регалом. Але цієї миті в мене не було нічого, що можна було б їм запропонувати. Якби я шепнув їм, що Веріті живий, завтра вони підвелися б і відмовили б Регалові у праві проголосити себе королем-в-очікуванні. Якби я їх попередив, що завтра Шрюд і Кеттрікен обоє зникнуть, то це не дасть їм жодної певності, але достеменно означатиме, що надто багато людей не здивується, коли це станеться. Якби вони безпечно дісталися Гірського королівства, то можна б усе розповісти Прибережним герцогам. Але це триватиме кілька тижнів. Я міркував, що можу їм запропонувати в цю мить, — які запевнення, які надії.

— Хай що б це коштувало, як людина, я з вами, — обережно сказав я, питаючи себе, чи не були це слова зради. — Я присягав королю Шрюду. Я вірний королеві Кеттрікен і спадкоємцеві, якого вона носить під серцем. Бачу, що нас чекають темні дні, а Прибережні герцогства мусять разом діяти проти піратів. Нам ніколи перейматися тим, що робитиме принц Регал у глибині суходолу. Нехай собі їде до Трейдфорда. Наше життя тут, тут ми мусимо стояти й битися.

Промовивши ці слова, я відчув у собі величезну переміну. Наче скинув плаща, наче був метеликом, який вивільнився з кокона, — я вийшов назовні. Регал залишав мене в Оленячому замку. Він гадав, що покидав мене на труднощі та небезпеку разом з усіма, хто мені найдорожчий. Нехай собі. За умови, що король і королева Кеттрікен будуть у безпеці в горах, я більше не боявся Регала. Моллі зникла, вона для мене втрачена. Як сказав колись Барріч? Це я не можу її бачити, але не виключено, що вона мене бачить. То нехай побачить, що я можу діяти, що одна людина, яка стоїть твердо, може все змінити. Пейшенс і Лейсі будуть у більшій безпеці зі мною, ніж у Трейдфорді, як заручники Регала. Мої думки невпинно мчали вперед. Чи зможу я зробити Оленячий замок своїм власним і тримати його аж до повернення Веріті? Хто піде за мною? Барріча не стане. Я не міг розраховувати на те, що скористаюся його впливом. Але тих, хто від’їде у глибину суходолу, теж не стане. Залишаться воїни Оленячого замку, кровно зацікавлені в тому, аби врятувати цю холодну замкову скелю від падіння. Дехто з них бачив мене, коли я зростав, дехто вчився битися й орудувати мечем разом зі мною. Я знав варту Кеттрікен, а старі солдати, які все ще носили барви короля Шрюда, знали мене. Я належав до них, перш ніж належати королю Шрюду. Чи пам’ятають вони це?

Попри тепло вогнища, я здригнувся, а коли був би вовком, то шерсть на загривку стала б мені дибки. Іскра в мені розгорялася.

— Я не король. Я не принц. Я всього лише бастард, але я люблю Бак. Я не хочу кровопролиття, я не хочу зіткнення з Регалом. Ми не можемо гаяти часу, і серце моє противиться убивству людей Шести герцогств. Нехай Регал тікає у глибину суходолу. Коли він і пси, що нюшать за