Королівський убивця - Робін Хобб

— Мовчання є лише іншою формою брехні, Серено. — Вона й далі волокла Джастіна. — Ти знаєш, що король Веріті живий! — гукнув я їй услід. — Думаєш, він ніколи не повернеться? Думаєш, тобі ніколи не доведеться відповідати за брехню, в якій ти живеш?

Вони повернули за ріг і зникли, не сказавши більше ні слова. А я кляв себе, бо викричав те, що слід було приховати. Але ця пригода зробила мене агресивним. Я вийшов із кабінету Веріті й рушив у мандри Твердинею. У кухні було завізно, а кухарка не мала для мене часу. Зуміла лише запитати, чи я чув, що перед вогнищем у головному каміні знайдено змію. Я впевнено відповів, що вона заповзла між дрова, ховаючись на зиму, а тоді виповзла з поліна. Ожила від тепла. Кухарка лише похитала головою і сказала, що ніколи про таке не чула, але це лихий знак. Ще раз розповіла мені про Рябого чоловіка біля криниці, тільки в її історії він пив з відра, а коли відвів його від свого дзюбатого обличчя, то вода, що стікала йому з підборіддя, була червоною, як кров. Наказала, щоб хлопці принесли їй для куховарства води з пральні. Вона не хоче, щоб хтось помер за її столом.

На цій радісній ноті я вийшов з кухні, прихопивши з таці кілька солодких тістечок. Не зайшов далеко, як став переді мною паж.

— Фітц Чівелрі, син Чівелрі? — обережно звернувся він до мене.

З його широких вилиць можна було здогадатися, що він уродженець Бернсу, а придивившись до нього, я побачив жовту квітку — знак Бернсу, пришиту до полатаного каптана. Для хлопця його зросту він був дуже худим. Я серйозно кивнув головою.

— Мій пан, герцог Бронді з Бернсу, хотів би з вами зустрітися, як тільки-но у вас буде така можливість. — Він ретельно вимовив ці слова. Сумніваюся, щоб він довго був пажем.

— Це може бути вже зараз.

— Показати вам дорогу?

— Я сам знайду. Ось. Я не зможу забрати їх із собою туди. — Вручив йому солодкі тістечка, і він невпевнено прийняв.

— Я маю зберегти їх для вас, сер? — поважно спитав він, а мене вразив вигляд хлопця, який так високо цінував їжу.

— Ти міг би їх для мене з’їсти, і, якщо вони тобі сподобаються, можеш піти до кухні та сказати нашій кухарці Сарі, що ти думаєш про її роботу.

Я знав, що, хай як там усі зайняті, комплімент від такого захарчованого хлопця забезпечить йому принаймні миску душенини.

— Єсть, сер! — Його обличчя просвітліло від мого наказу, і він квапливо рушив геть. Половина тістечка вже була у нього в роті.

Менші гостьові кімнати містилися по той бік Великої зали, навпроти покоїв короля. Думаю, вони вважалися меншими головно тому, що їхні вікна виходили на гори, а не на море, отож там було темніше. Але ні розміром, ні умеблюванням не поступалися жодним іншим.

Коли я востаннє заходив у одну з них, вона була пристойно обставлена. Цього разу гвардійці Бернсу впустили мене до вітальні, де було лише три крісла та голий хисткий стіл посередині. Зі мною привіталася Фейт нейтральним офіційним тоном, а тоді пішла сповістити герцога Бронді, що я тут. Гобелени й завіси, які колись робили теплішими стіни й оживляли своїми барвами кам’яну кімнату, зникли. Усередині було так весело, як у льосі, тільки й того, що в каміні яскрів привітний вогонь. Я стояв посеред кімнати, аж доки герцог Бронді вийшов зі своєї спальні, щоб привітатися зі мною. Він запросив мене сісти, і ми невміло підтягли кривоногі крісла ближче до каміна. На столі мали б лежати хліб і тістечка, стояти чайники з трав’яним чаєм і чашки, і пляшки вина, як годиться у всіх кімнатах, що приймають гостей Оленячого замку. Я відчував біль через їхню відсутність. Фейт зорила за всім згори, наче яструб на полюванні. Я мимоволі задумався, де Целеріті.

Ми обмінялися кількома незначними люб’язностями, а тоді Бронді пірнув у свою тему, як тягловий кінь у сніговий замет.

— Я розумію, що король Шрюд хворий, надто хворий, щоб зустрітися із кимсь зі своїх герцогів. Регал, очевидно, дуже зайнятий підготовкою до завтрашнього дня, — сарказм у його словах був густішим за найжирніші вершки. — Я хотів відвідати Її Величність королеву Кеттрікен, — тяжкомовно заявив він. — Як ви знаєте, у минулому вона була дуже прихильна до мене. Але біля її дверей її дами заявили мені, що вона недобре почувається і не приймає гостей. Я чув плітки, наче вона була при надії, а тоді через своє горе та безумну поїздку на відсіч Ріппону втратила дитину. Чи це так?

Я набрав повні груди повітря і пошукав найчесніших слів для відповіді.

— Наш король, як ви й сказали, дуже хворий. Не думаю, щоб ви його побачили, окрім як на церемонії. Наша королева теж нездужає, але я певен, що, коли б їй доповіли про ваш прихід, вона б вас прийняла. Вона не втратила дитини. Їхала на захист Затишної бухти з тієї ж причини, через яку подарувала вам опали: з остраху, що коли б не вона, то ніхто б цього не зробив. І не поїздка до Затишної бухти поставила її дитину під загрозу, а падіння зі сходів до вежі тут, в Оленячому замку. Дитині загрожувала небезпека, але королева її не втратила, хоч дуже забилася.

— Я розумію. — Він сів на крісло й на хвилину задумався. Довкола нас росла й густішала тиша. Нарешті він схилився і жестом наказав мені зробити те саме. Коли наші голови зблизилися, тихо спитав: — Фітце Чівелрі, ти маєш якісь амбіції?

От і настала ця мить. Король Шрюд передбачав її багато років тому, а Чейд зовсім недавно. Не діставши негайної відповіді, Бронді говорив далі, а кожне його слово було наче камінь, який він обтесував, перш ніж передати його мені.

— Спадкоємець престолу Провісників — ще ненароджена дитина. Коли Регал проголосить себе королем-в-очікуванні, як думаєш, чи довго він чекатиме на трон? Ми думаємо, що ні. Бо, хоча ці слова й промовляють мої уста, я кажу також від імені герцогів Ріппону та Шокзу. Шрюд старий і слабкий. Він — король лише назвою. Ми