Королівський убивця - Робін Хобб

— Надворі.

— Від тебе тхне собакою.

— Я принаймні можу виправдатися тим, що й був з собаками. З тими нечисленними, які ще зосталися у стайнях.

Зайняло кілька хвилин, доки вона зрозуміла приховану шпильку в моїй чемній відповіді.

— Ти тхнеш собакою, бо ти й сам більше ніж наполовину собака. Звіромаг.

Я вже мав на губах певне зауваження про її матір. Але натомість несподівано й по-справжньому згадав її.

— Коли ми тільки починали вчитися писати, пам’ятаю, що мати змушувала тебе носити темний фартух, бо ти завжди обляпувалася чорнилом.

Вона понуро до мене придивлялася, крутячи думки на всі боки й намагаючись виявити в моїх словах якусь образу чи зневагу.

— І що з того? — спитала вона врешті, не маючи змоги просто так це полишити.

— Нічого. Я просто згадав. Колись допомагав тобі виводити хвостики літер.

— Це не має нічого спільного з теперішнім! — сердито заявила вона.

— Ні, нічого. Це мої двері. Ти збираєшся зайти разом зі мною?

Вона плюнула — не цілком на мене, але влучила у підлогу біля моїх ніг. Чомусь я вирішив, що вона не зробила б цього, якби не покидала Оленячий замок разом із Регалом. Замок не був уже її домом, і вона почувала свободу забруднити його, перш ніж покинути. Це багато мені сказало. Вона не сподівалася колись сюди повернутися.

У своїй кімнаті я методично підлаштував кожен замок і засув, тоді додав ще один масивний стержень. Підійшов до вікна й перевірив його. Виявилося, що воно все ще добре зачинене. Заглянув під ліжко. Нарешті сів у крісло біля каміна, щоб подрімати, доки Чейд мене покличе.

З легенької дрімоти мене розбудив стук у двері.

— Хто там? — озвався я.

— Розмері. Королева вас кличе.

Доки я відсував засуви та відмикав замки, дитина зникла. Вона була лише дівчинкою, але мене роздратувало, що таке важливе повідомлення було вголос промовлене крізь двері. Я квапливо причепурився, а тоді поспішив до покоїв королеви. Дорогою я проминув руїну, що була колись дубовими дверима до кімнат Шрюда. У пробоїні стояв здоровенний вартовий, незнайомий мені внутріземець.

Королева Кеттрікен напівлежала на канапі біля свого каміна. Кілька гуртків її дам обмінювалися новинами в різних кутках кімнати, але королева була сама. Її очі були заплющені. Мала такий втомлений вигляд, аж я задумався, чи принесений Розмері виклик не був помилковим. Але леді Гопфул підвела мене до королеви і принесла низенький стілець, на який я міг сісти. Запропонувала мені чашку чаю, і я погодився. Тільки-но леді Гопфул відійшла, щоб запарити чай, Кеттрікен розплющила очі.

— І що тепер? — спитала вона так тихо, що я мусив схилитися, аби її почути.

Я скоса глянув на неї.

— Зараз Шрюд спить. Він не може спати вічно. Хай що йому дали, його дія промине, а тоді ми повернемося до місця, де й були.

— Наближається церемонія коронації короля-в-очікуванні. Можливо, принц буде цим зайнятий. Без сумніву, доведеться шити і приміряти новий одяг, а є ще всякі дрібні деталі, які так його тішать. Можливо, якийсь час йому буде не до короля.

— А тоді?

Леді Гопфул повернулася з чашкою чаю. Я взяв чай, пробурмотівши слова подяки, а коли вона підсунула до нас крісло, королева Кеттрікен слабо усміхнулася і спитала, чи можна і їй принести чаю. Я майже засоромився через те, як швидко схопилася леді Гопфул, щоб виконати наказ.

— Я не знаю, — пробурмотів я у відповідь на попереднє питання королеви.

— А я знаю. Король був би в безпеці в моїх горах. Його б там шанували й захищали, і, можливо, Джонкві знала б, як… о, дякую, Гопфул. — Королева Кеттрікен узяла запропоновану їй чашку, відпила ковток, а леді Гопфул сіла поблизу.

Я усміхнувся Кеттрікен і ретельно добирав слова, вірячи, що вона зрозуміє їхнє значення.

— Але ж гори так далеко, моя королево, а погода о цій порі року така тяжка. Доки посланець дістанеться туди й розшукає ліки вашої матері, настане весна. Є й інші місця, де можуть запропонувати таку саму допомогу від ваших проблем. Можливо, Бернс чи Ріппон, якщо ми їх попросимо. Ви знаєте, що гідні герцоги цих провінцій ні в чому вам не відмовлять.

— Я знаю, — втомлено усміхнулася Кеттрікен. — Але ж вони самі мають тепер стільки власних проблем, що я не смію завдавати їм ще одного клопоту. Крім того, корінь, який ми називаємо «довговіком», росте лише в горах. Думаю, що рішучий посланець міг би туди дістатися. — Вона знову відпила чаю.

— А кого ж послати з таким дорученням? Ах, ось це найважче питання, — зауважив я. Безперечно, вона розуміла, як складно буде везти старого хворого короля в гори взимку. Він не зможе їхати сам. — Цей чоловік мусив би бути гідним найвищої довіри та мати сильну волю.

— Цей чоловік скидається мені на жінку, — сказала Кеттрікен, а Гопфул весело засміялася, більше через те, що настрій королеви поліпшився, ніж із її жарту. Кеттрікен замовкла, тримаючи чашку біля губ.

— Можливо, я повинна поїхати сама і простежити, щоб усе було гаразд, — додала вона й усміхнулася, коли мої очі розширилися. Але погляд, який вона мені послала, був серйозним.

Далі ми вели невимушену розмову про цілюще зілля, найчастіше щойно вигадане Кеттрікен, яке я обіцяв їй розшукати, бо вірив, що зрозумів її правильно. Попрощавшись і повертаючись до своєї кімнати, я міркував, як утримати її від дій до наради з Чейдом. Гарна загадка.

Тільки-но я встиг позасовувати всі засуви й позамикати всі замки, як почув на спині легенький протяг. Обернувся і виявив, що вхід до Чейдового королівства відкритий. Я втомлено піднявся сходами. Тужив за сном, але знав, що коли ляжу, то й ока не заплющу.

Увійшовши до кімнати Чейда, я почув милий запах їжі й раптом зрозумів, що голодний. Чейд уже сидів за маленьким накритим столиком.

— Сідай і їж, — небагатослівно привітав він мене. — Ми разом вступаємо у змову.

Я встиг двічі відкусити від м’ясного пирога, коли він неголосно мене спитав:

— Як думаєш, скільки часу ми могли б ховати короля Шрюда тут, у цих кімнатах?

Я прожував і ковтнув.

— Мені жодного разу так і не вдалося знайти входу до цієї кімнати, — тихо зауважив я.

— Ох, але такі