Королівський убивця - Робін Хобб

якийсь час блукав туди-сюди. Стежив, чи немає за мною тіні. Кеттрікен відпочиватиме, а я не думав, що спроможуся витримати торохтіння Пейшенс або ж її здогадливість. Якщо блазень зараз у своїй кімнаті, то це означає, що він не прагне товариства. Якщо ж деінде, то я гадки не мав, де саме. Весь Оленячий замок обсіли внутріземці, як хворого пса блохи. Я подався на кухню і прихопив там кілька імбирних коржиків. Тоді тинявся подвір’ям, стараючись, щоб це було схоже на бездумну невтішну мандрівку без жодної мети, а насправді непомітно наближався до хатки, де сховав колись Нічноокого. Тепер хатка знову пустувала, усередині було так само холодно, як і ззовні. Пройшло вже досить часу, відколи тут мав лігво Нічноокий. Тепер він волів лісисті узгір’я за Оленячим замком. Але мені не довелося довго чекати, як його тінь з’явилась у проймі дверей.

Можливо, найбільшою зручністю зв’язків Віту є те, що нічого не треба пояснювати. Я не мусив описувати йому події останнього дня або підшукувати слова, розповідаючи, як почувався, коли побачив, що Моллі мене покидає. Він теж нічого не питав і не заводив співчутливої розмови. Людські вчинки не мали для нього особливого значення. Сила моїх почуттів була в його очах істотнішою за їхні причини. Він просто підійшов і сів біля мене на брудну долівку. Я міг обхопити його руками, сховати обличчя в його хутрі і так сидіти.

Такі зграї творять люди, — зауважив він за якийсь час. — Як ви можете разом полювати, якщо не можете бігти в один бік?

Я не відповів, не знав відповіді, а він жодної й не сподівався.

Він схилився, щоб куснути свербляче місце на передній лапі. По тому сів, обтрусився і спитав:

Ти тепер шукатимеш пари?

Не всі вовки мають пару.

Ватажки завжди мають. А як інакше примножиться зграя?

Мій ватажок має пару, а вона чекає на дитину. Можливо, вовки чинять правильно, а люди повинні брати з них приклад. Можливо, тільки ватажок має паруватися. Так вирішив Серце зграї колись давно, що не може мати і пари, і вождя, яким віддав би все своє серце.

Він більше вовк, ніж хоче зізнатися. Будь-кому. — Мовчання. — Імбирний коржик?

Я віддав їх йому. Він жадібно запихався, а я дивився на нього.

Уночі я сумував за твоїми снами.

Це не мої сни. Це моє життя. Можеш у них заходити, якщо Серце зграї не буде на нас гніватися. Краще жити разом. — Мовчання. — Ти більше хотів би жити з самкою.

Я надто багато хочу. Це така слабість.

Він кліпнув глибокими очима.

Ти надто багато чого любиш. Моє життя куди простіше.

Він любив тільки мене.

Це правда. Мені лише одне по-справжньому складно. Те, що ти ніколи в це не повіриш.

Я тяжко зітхнув. Раптом Нічноокий чхнув, а тоді обтрусився.

Не люблю цього мишачого пилу. Але, перш ніж я піду, попрацюй своїми спритними руками і почухай мене за вухами. Мені тяжко зробити це так, щоб не подряпатися.

І я почухав його за вухами, під шиєю, по загривку, аж він звалився на бік, наче щеня.

— Собацюро, — чуло сказав я йому.

Плати за образу!

Він схопився на ноги, сильно куснув мене крізь рукав, а тоді вискочив за двері й зник. Я відтяг рукав і оглянув глибокі білі шрами на тілі. Вони ледь не кровоточили. Вовчий гумор.

Короткий зимовий день добігав кінця. Я повернувся до Твердині й змусив себе зайти на кухню, щоб дати кухарці змогу переповісти мені всі чутки. Вона напхала мене сливовим пирогом та бараниною і при цьому розповіла про можливий викидень у королеви, а тоді про те, як чоловіки з сокирами вирубували двері до покоїв короля, бо його вартовий раптово помер від апоплексії.

— І другі двері теж. Принц Регал дуже непокоївся і підганяв їх, бо боявся, чи з королем нічого не трапилося. Та коли вони туди дісталися, то виявилося, що король, попри всю ту рубанину, спав, як немовля. Отак, сер. Так глибоко спав, що вони не змогли його розбудити й пояснити, чому вирубали двері.

— Дивина, — погодився я, і Сара перейшла до дрібніших пліток Твердині. Виявилося, що в ці дні всі вони крутилися переважно довкола того, кого переселяють до Трейдфорда, а кого ні. Кухарку забирали, з огляду на її незрівнянний аґрусовий торт і плетені булочки. Вона не знала, хто тут займатиметься куховарством, але, напевно, хтось із гвардійців. Регал казав, що дозволяє їй узяти з собою всі свої найкращі горщики, і вона за це вдячна, але чого їй насправді бракуватиме, то це західної плити. Вона ніколи не готувала на кращій, бо там і тягне саме так, як слід, а гачки до м’яса на відповідній висоті. Я слухав її та намагався зосередитися на почутих словах, показуючи щонайглибший інтерес до дрібних деталей, які вона вважала такими важливими для власного життя. Як виявилося, варта королеви має зостатися в Оленячому замку, так само, як і ті нечисленні, що досі носили кольори особистої охорони короля Шрюда. Втративши привілей доступу до королівських покоїв, вони перетворилися на геть деморалізований загін. Та Регал наполягав, що їм необхідно зостатися, бо це символізуватиме королівську присутність в Оленячому замку. Поїде Розмері та її матір, але в цьому не було нічого дивного з огляду на те, кому вони служать. Не поїде Федврен, і Меллоу теж. От його голосу їй бракуватиме, та, можливо, вона з часом призвичаїться до тих внутріземських трелів.

Вона навіть не подумала спитати, чи їду я.

Піднімаючись сходами до своєї кімнати, я намагався уявити собі, яким буде Оленячий замок. Високий стіл цілковито спорожніє, на інші подаватимуть просту похідну їжу, — наскільки вистачить харчових запасів, — з готуванням якої найкраще обізнані військові кухарі. Я очікував, що ще до весни ми будемо живитися лише дичиною та морськими водоростями. Більше, ніж за себе, переживав за Пейшенс і Лейсі. Мене не лякали ні примітивне життя, ні груба їжа, але вони до цього не звикли. Принаймні Меллоу далі співатиме, якщо тільки в цій самотині не страждатиме від меланхолії. І Федврен. Тепер у нього небагато буде учнів, то, можливо, вони з Пейшенс доведуть до кінця свої дослідження з виробництва паперу. Отак, додаючи собі духу відважною міною, я намагався знайти для всіх нас майбутнє.

— Де ти був, бастарде? — З-за дверей раптом вийшла Серена. Сподівалася застати мене зненацька. Але завдяки Віту я