Королівський убивця - Робін Хобб
— Прошу, — додав я. — Я мушу знати.
Він глянув на мене і сказав, ретельно добираючи слова:
— Я не належу до непостійних людей. Якщо люблю, то навіки.
Так. Це ніколи не минеться.
— І все-таки ти вирішив…
— Хтось мусив вирішити. Пейшенс не бачила, що це неможливо. Хтось мусив покінчити з тією мукою для нас обох.
Як Моллі вирішила за нас. Я намагався подумати, що чинитиму далі. Не міг нічого вигадати. Я подивився на блазня.
— У тебе все гаразд? — спитав я його.
— Краще, як у тебе, — щиро відповів він.
— Я мав на увазі твоє плече. Я думав…
— Вивихнуте, але не зламане. Куди краще, ніж твоє серце.
Швидка й дотепна словесна перестрілка. Я не знав, що в жарті може бути стільки співчуття. Ця доброзичливість підштовхнула мене до краю. От-от — і розіб’юсь.
— Я не знаю, що робити, — мій голос ламався. — Як я зможу з цим жити?
Пляшка бренді ледь брязнула, коли Барріч поставив її посеред столу. Розставив довкола неї три келихи.
— Пиймо, — сказав він, — щоб Моллі знайшла десь своє щастя. А ми від усього серця зичимо їй цього.
Ми випили, і Барріч знову наповнив келихи.
Блазень сколихнув бренді у своєму келиху.
— Чи це мудро, саме тепер? — спитав він.
— Я саме покінчив з мудрістю, — відповів я. — Краще буду блазнем.
— Ти не знаєш, про що кажеш, — заперечив він. І все-таки підняв зі мною келих. За всіх можливих блазнів. А втретє за нашого короля.
Ми щиро старалися, але доля не дала нам досить часу. Хтось рішуче постукав у двері Барріча. Це виявилася Лейсі з кошиком на плечі. Швидко ввійшла, зачинивши за собою двері.
— Позбудься цього для мене, добре? — сказала вона й викинула на стіл перед нами зарізане курча.
— Обід! — з ентузіазмом проголосив блазень.
Тут Лейсі миттю зрозуміла, в якому ми стані. Ще швидше вона спалахнула лютим гнівом.
— Доки ми ризикуємо своїм життям і репутацією, ти напиваєшся! — Вона різко обернулася до Барріча. — Чи ти за двадцять років так і не навчився, що це нічого не розв’язує?
Барріч і вухом не повів.
— Багато речей узагалі неможливо розв’язати, — по-філософськи зауважив він. — А випивка допомагає зробити їх стерпнішими.
Він легко підвівся на ноги й нерухомо став перед нею. Роки пияцького досвіду навчили його добре справлятися з хмелем.
— Тобі щось потрібно?
Лейсі куснула губу. Але вирішила продовжити розмову зі вказаного ним місця.
— Мені потрібно цього позбутися. А ще мені потрібна мазь від синців.
— Чи ніхто в цій околиці не користає з послуг цілителя? — Оскільки блазень не звертався ні до кого зокрема, Лейсі пропустила його слова повз вуха.
— Я саме по неї прийшла, тож найкраще б мені з нею повернутися, якби хтось захотів пересвідчитися. А справжня моя місія — знайти Фітца і спитати, чи він знає, що вартові вирубують двері короля Шрюда сокирами.
Я тяжко кивнув головою. Не мав наміру зграбно підводитися, як це вдалося Баррічу. Зате блазень схопився на рівні ноги й закричав:
— Що?
Повернувся до мене.
— Ти ж казав, що тобі вдалося! І це називається «вдалося»?
— Це найкраще, що я міг зробити за такий короткий час, — відбуркнув я. — Або вдасться, або ні. Зараз ми зробили все, що нам під силу. Крім того, подумай сам. Це добрі міцні дубові двері. Доки їх вирубають, пройде чимало часу. А коли це зроблять, то, припускаю, виявлять, що внутрішні двері до королівської спальні так само зачинені зсередини на засув.
— Як це ти зорудував? — тихо спитав Барріч.
— Це не я, — жорстко відповів я і глянув на блазня. — Я й так уже досить сказав. Пора мені вже довіряти хоча б трохи.
Я звернувся до Лейсі:
— Як там королева і Пейшенс? Як пройшов наш маскарад?
— Достатньо добре. Королева дуже побилася, впавши, а коли б мене спитали, то я зовсім не така впевнена, що дитині нічого не загрожує. Викидень не завжди настає відразу після падіння. Та не клопочімося наперед. Воллес був турботливим, але невмілим. Як на чоловіка, що запевняє, наче є цілителем, він дуже мало знає про справжні властивості трав. Що ж до принца…
Лейсі пирхнула, але більше нічого не сказала.
— Чи ніхто, крім мене, не вважає, що небезпечно було пускати плітку про викидень у вільний обіг? — легким тоном спитав блазень.
— Я не мав часу вигадати щось інше, — відгризнувся я. — Через день-два королева заперечить цей поголос і скаже, що з дитиною все гаразд.
— Так. На цю мить ми забезпечилися, як лише могли, — зауважив Барріч. — А що далі? Чи маємо дивитися, як короля і королеву Кеттрікен вивозять до Трейдфорда?
— Довіра. Прошу одного дня довіри, — обережно сказав я, бо сподівався, що цього вистачить. — А тим часом розходьмося і ведімо настільки нормальне життя, наскільки вдасться.
— Стайничий без коней, а блазень без короля, — зауважив блазень. — Нам із Баррічем можна пити далі. Я вірю, що за таких обставин це нормальне життя. Стосовно ж тебе, Фітце, то й гадки не маю, який титул ти носиш останніми днями, уже не кажучи про те, яке тепер твоє нормальне життя. Отож…
— Ніхто не сидітиме й не питиме, — зловісно промовила Лейсі. — Відставте пляшку і тримайтесь насторожі. І розійдіться, як щойно сказав Фітц. У цій кімнаті й так сказано та зроблено достатньо, щоб усі ми повисли за зраду. Окрім, звичайно, Фітца Чівелрі. Тих, у кому тече королівська кров, не вішають. Тобі належиться отрута.
Від її слів нас пройняло морозом. Барріч знайшов корок і заткнув пляшку. Лейсі покинула нас першою з горщиком Баррічевої мазі в кошику. Трохи пізніше слідом за нею пішов блазень. Коли я прощався з Баррічем, він саме закінчував скубти курча, вириваючи з нього останні вперті пір’їни. Цей чоловік нічого не марнував.
Я вийшов і
