Королівський убивця - Робін Хобб

Я пропхнув руку крізь щілину й намагався відсунути засуви, коли почув знайоме сичання:

— Забирайся. Облиш ті двері, просто йди собі. Не відчиняй їх, дурню!

Я на мить побачив рябе обличчя, після чого двері щільно зачинилися мені перед носом. Чейд мав рацію. Найкраще було б, якби Регал застав повністю зачинені двері, а тоді витратив би якийсь час, доки його люди зуміють прорубати їх. Кожна хвилина без Регала була додатковою хвилиною, яку Чейд міг би провести з королем.

Те, що настало пізніше, було складнішим за те, що я вже зробив. Спустився сходами на кухню, приязно побалакав із кухаркою і спитав, що це за гармидер угорі. Чи королева бува не втратила своє дитя? Кухарка негайно мене вигнала й пошукала людей, які могли б знати більше. Я пішов із кухні до кордегардії, щоб випити там мале пиво і змусити себе щось з’їсти. Їжа залягла мені в шлунку, наче камінь. Ніхто особливо зі мною не розмовляв, але я собі сидів. Довкола мене кружляли плітки про падіння королеви. Тепер тут були гвардійці з Тілту та Ферроу, кремезні повільні люди, частина охорони їхніх герцогів. Досі вони вже покумилися зі своїми колегами з Оленячого замку. Гіркішим за жовч було слухати їхню розмову про те, що втрата дитини дає Регалові шанс на престол. Здавалося, вони б’ються об заклад на кінських перегонах.

Єдиною іншою пліткою, яка могла позмагатися з цією, був поголос, наче якийсь хлопчик бачив Рябого чоловіка біля криниці на замковому подвір’ї. Це сталося майже опівночі. Ніхто не задумувався, що той хлопець там робив і при якому світлі розгледів той лихий знак. Натомість усі присягалися триматися подалі від води, бо, безсумнівно, з криницею щось негаразд. З огляду на те, в якому темпі вони пили пиво, я вирішив, що їм нічим перейматися. Отож залишався там, аж доки зверху не прийшла звістка, що Регал вимагає, аби до покоїв короля негайно вислано трьох дужих чоловіків із сокирами. Це дало привід для нових розмов, я ж тим часом тихенько вийшов і рушив до стайні.

Там я збирався розшукати Барріча й перевірити, чи блазень уже звернувся до нього. Натомість зустрів Моллі, що спускалася стрімкими сходами саме тоді, як я почав ними підніматися. Вона глянула на мою здивовану міну й засміялася. Але це був короткий сміх, і він не зачепив її очей.

— Чого ти ходила до Барріча? — спитав я й одразу ж зрозумів, яким грубим було моє питання. Боявся, що вона мусила шукати допомоги.

— Він мій друг, — коротко відповіла вона. Спробувала мене обминути. Я інстинктивно перегородив їй дорогу.

— Пропусти мене! — люто засичала вона.

Натомість я її обняв.

— Моллі, Моллі, прошу, — хрипко сказав я, коли вона немилосердно мене відштовхнула. — Знайдімо місце для розмови, хоча б на хвилину. Мені несила витримати, що ти так на мене дивишся, а я ж, присягаюсь, нічого поганого тобі не зробив. Ти поводишся так, наче я тебе покинув, тимчасом як ти завжди в моєму серці. Якщо ж не можу бути з тобою, то це не тому, що не хочу.

Раптом вона перестала вириватися.

— Прошу?! — благав я.

Вона оглянула темне приміщення.

— Постоїмо й порозмовляємо. Тільки швидко. Тут.

— Чому ти така сердита на мене?

Вона майже почала відповідати. Я бачив, як вона стиснула губи, стримавши слова, а затим зненацька стала холодною.

— Чому ти вважаєш, що мої почуття до тебе є основою мого життя? — різко промовила вона. — Ти думаєш, що в мене немає інших проблем, окрім тебе?

Я вирячився на неї.

— Може, тому, що саме це я й почуваю до тебе, — серйозно відповів я.

— Це не так. — Вона була роздратована й виправила б мене так, як виправила б дитину, що запевняла, наче небо зелене.

— Це так, — наполягав я, намагаючись пригорнути її до себе, але вона стояла в моїх обіймах, немов дерев’яна.

— Твій король-в-очікуванні Веріті був важливішим. Король Шрюд є важливішим. Кеттрікен та її ненароджена дитина важливіші.

Вона щоразу загинала пальці, наче перелічувала мої вади.

— Я знаю свій обов’язок, — тихо сказав я.

— А я знаю, хто у твоєму серці, — рівним голосом відповіла вона. — І я в ньому не перша.

— Веріті… він більше не тут, він не може захищати свою королеву, свою дитину, свого батька, — розсудливо відповів я, — тому я мушу поставити їх понад усе своє життя. Понад усе, що мені дороге. Не тому, що я більше їх люблю, але…

Я даремно шукав слова.

— Я людина короля, — безпорадно сказав я.

— А я своя власна людина. — І це прозвучало так, наче Моллі найсамотніша людина у світі. — Мені доведеться самій про себе подбати.

— Так триватиме не завжди, — запротестував я. — Колись ми будемо вільними. Вільними побратися, робити…

— Усе, що накаже тобі король, — закінчила вона замість мене. — Ні, Фітце.

В її голосі була приреченість. Біль. Вона відвела мої руки, проминула мене й почала спускатися сходами. Коли зійшла на дві сходинки вниз і здавалося, що всі зимові вітри повіяли між нами, майже лагідно озвалася знову:

— Я мушу щось тобі сказати: тепер у моєму серці є хтось інший. Той, кого я ставлю понад усе своє життя, понад усе, що мені дороге. Це твої власні слова, тож ти не можеш мене винуватити.

Вона озирнулася на мене.

Не знаю, який вигляд я мав, знаю лише, що вона відвела очі, наче не могла цього витримати.

— Заради нього я мушу піти, — сказала вона мені. — До місця, безпечнішого за це.

— Моллі, прошу, він не може любити тебе так, як я, — благав я.

Вона не дивилася на мене.

— І твій король не може любити тебе так, як я… кохала. Але річ не в тому, що він відчуває до мене, — повільно мовила вона, — а в тому, що я відчуваю до нього. Він мусить бути першим у моєму житті. Він цього потребує. Зрозумій це. Йдеться не про те, що ти вже мені байдужий, а про те, що я не можу