Королівський убивця - Робін Хобб

— Саме цього чекає від мене Регал.

— Думаю, що це правда.

Одним рухом ножиць він зрізав моє волосся перед вузлом. Так дивно було відчувати пасма, які раптом упали вперед, короткі, ледве до лінії щелепи. Наче я знову був пажем. Я простяг руку, перевірив довжину волосся і спитав його:

— Що ти робитимеш?

— Намагатимуся знайти безпечне місце для Кеттрікен і короля. Мушу приготувати все для їхньої втечі. Пішовши, вони повинні зникнути, як тіні при денному світлі.

— Ти певний, що це необхідно?

— А що ще нам залишається? Вони не що інше, як заручники. Безпорадні. Внутрішні герцоги звернулися до Регала, Прибережні втратили віру в короля Шрюда. Проте Кеттрікен здобула серед них союзників. Я мушу пошарпати за шнурки, які вона сплела, і подивитися, що можна влаштувати. Принаймні можемо спробувати помістити їх туди, де загроза їхній безпеці не може бути використана проти Веріті, коли він повернеться по свою корону.

— Якщо повернеться, — похмуро сказав я.

— Коли. З ним будуть Старійшини. — Чейд кисло на мене глянув. — Спробуй у щось повірити, хлопче. Заради мене.

Без сумніву, час, проведений у науці в Галена, був найгіршим періодом мого життя в Оленячому замку. Але тиждень після тієї ночі в Чейда міг би претендувати на друге місце. Ми були наче зруйнований мурашник. Хай куди б я йшов, постійно щось мені нагадувало, що підвалини мого дотеперішнього життя зруйновано. Ніщо вже не буде таким, як досі.

З’їхалася сила-силенна людей із Внутрішніх герцогств, щоб стати свідками того, як Регал обіймає становище короля-в-очікуванні. Якби наші стайні настільки вже не спорожніли, то Барріч із Гендзом мали б чимало клопоту з ними. Здавалося, що внутріземці, себто мешканці Внутрішніх герцогств, були всюди, — високі русяві вихідці з Ферроу та дужі хлібороби й пастухи Тілту. Своїм веселим виглядом вони дуже відрізнялися від похмурих солдатів Оленячого замку з обтятим на знак трауру волоссям. Нерідко траплялися сутички. Невдоволення городян Баккіпа прибрало форми жартів, у яких наплив внутріземців порівнювався з наїздами остров’ян-піратів. Але це були гіркі жарти.

Контрапунктом для цього припливу людей та справ до Баккіпа був подальший відплив майна з Оленячого замку. Кімнати безсоромно грабовано. Гобелени, килими, меблі та знаряддя, усілякі запаси забирали з Твердині, вантажили на баржі й вивозили вгору рікою до Трейдфорда, начебто «для їхньої безпеки» або «для вигоди короля». Майстриня Гесті, попри весь свій досвід, себе не тямила, приймаючи стількох гостей, тимчасом як половину меблів уже повантажено на баржі. Інколи здавалося, що Регал старається, як уміє, аби все, чого він не міг забрати з собою, було пожерте ще до його від’їзду.

А водночас він не шкодував зусиль, щоб його коронація як короля-в-очікуванні була такою пишною та помпезною, як це лише можливо. Я щиро не розумів, чого він так цим переймався. Мені здавалося очевидним, що він планує покинути чотири з шести герцогств напризволяще. Але, як колись застерігав мене блазень, не було сенсу міряти Регалову пшеницю своїми власними бушелями. Ми не мали спільної мірки. Можливо, він наполягав, щоб герцоги та нобілі Бернсу, Ріппону й Шокзу побачили, як він одягає корону Веріті заради якоїсь витонченої форми помсти, цілковито мені незбагненної. Регал геть не переймався тим, як складно було їм прибути до Оленячого замку, коли їхнім узбережжям постійно загрожували наїзди. Я не здивувався, що вони не квапилися приїжджати, а прибувши, були шоковані картиною спустошення Оленячого замку. Звістка про Регалів план вибратися з Твердині, забравши також короля і Кеттрікен, розходилася Прибережними герцогствами лише як непевний поголос.

Але задовго до прибуття Прибережних герцогів, посеред загального сум’яття, моє життя розсипалося на друзки. Серена і Джастін почали мене переслідувати. Я відчував, що вони часто підглядали за мною фізично, але так само часто і скіллили на краю моєї свідомості. Як настирливі птахи, клювали всі мої незахищені думки, підхоплюючи то якісь випадкові денні мрії, то нестережені моменти мого життя. Це вже було достатньо поганим. Але тепер я вбачав у цьому лише відвертання уваги, диверсію, що не дала б мені змоги усвідомити куди тоншу атаку Вілла. Отож я з усіх сил виставляв захист своєї свідомості, хоча й знав, що так я відгороджуюся і від Веріті. Побоювався, що саме це й було їхнім справжнім заміром, але не відважився нікому виявити цей страх. Я постійно був насторожі, використовуючи всі власні чуття й чуття Нічноокого. Обіцяв собі бути якомога обережнішим і з’ясувати, де працювали інші члени групи. Барл був у Трейдфорді, де нібито допомагав облаштувати зручне місце для короля Шрюда. Я гадки не мав, де Каррод, і не було нікого, кого б міг тихцем розпитати. Єдине, що міг довідатися напевно, — це те, що на «Констанс» його вже не було. Отож я дуже непокоївся. А до справжнього безумства доводило мене те, що я вже не помічав стеження Вілла. Можливо, він знав, що я про нього довідався? А може, був настільки спритним, що мені не вдавалося його викрити? Я почав жити так, наче за кожним моїм рухом хтось спостерігав.

Не лише коні та племінне стадо зникли зі стаєнь. Одного ранку Барріч сказав мені, що Гендз від’їхав. Він навіть не мав часу попрощатися.

— Учора забрали останню добру худобу. Найкращих давно вже вивезено, але й це були добрі коні. Їх поженуть сушею до Трейдфорда. Гендзу просто наказано їх супроводжувати. Він прийшов до мене, протестуючи, але я сказав йому їхати. Коні принаймні матимуть добре навченого опікуна, який подбає про них у їхньому новому домі. Крім того, тут уже нічого для нього не зосталося. Не стало стаєнь, де він міг би бути стайничим.

Я мовчки пішов слідом за ним на те, що колись було ранковим обходом. У клітках сиділи хіба старі чи поранені птахи. Дружній собачий гавкіт перевівся на нечасте подзявкування та кілька повискувань. Коні, що зосталися, були хворими або ж кобилами, що от-от мали ожеребитися, або ж пораненими, яких тримали в надії якось їх використати для розплоду. Коли я дійшов до порожнього стійла Сажки, моє серце завмерло. Я не міг вимовити й слова. Сперся об її ясла, закривши обличчя долонями. Барріч поклав руку мені на плече. Дивно всміхнувся, коли я на нього глянув. Похитав стриженою головою.

— Учора прийшли сюди по неї та Рудді. Я їм сказав, що вони подуріли, бо їх ще минулого тижня забрано. І вони справді виявилися дурнями, повіривши мені. Забрали