Королівський убивця - Робін Хобб

— Де? — змусив я себе спитати.

— Краще тобі не знати, — похмуро сказав Барріч. — Вистачить, коли одного з нас повісять як конокрада.

Він більше нічого про це не казав.

Надвечірні відвідини в Пейшенс і Лейсі не стали тим перепочинком, на який я розраховував. Постукавши, незвично довго чекав, доки відчинено двері. У вітальні панував розгардіяш, більший, ніж я будь-коли тут бачив, а Лейсі безнадійно намагалася привести все до ладу. На підлозі валялося більше речей, ніж зазвичай.

— Новий проект? — спитав я, силуючись на крихту легковажності.

Лейсі понуро на мене глянула.

— Прийшли сьогодні вранці, щоб забрати стіл міледі. І моє ліжко. Запевняли, що вони потрібні для гостей. Що ж, я не мала б дивуватися, бо стільки всього вивезено річкою. Але дуже сумніваюся, що ми побачимо знову хоч щось із цих речей.

— Ну, можливо, знайдете їх, діставшись Трейдфорда, — бездумно припустив я, бо досі не цілком усвідомлював, що дозволяє собі Регал.

Лейсі відповіла лише після тривалої паузи.

— Довго їм доведеться чекати, Фітце Чівелрі. Ми не належимо до тих, що виїжджають до Трейдфорда.

— Ні. Ми належимо до тих диваків, що залишаються тут із розпарованими меблями.

Це Пейшенс раптово ввійшла до кімнати. Її очі були червоними, щоки блідими, і зненацька я зрозумів, що, коли почав стукати, вона сховалася, аби стримати сльози.

— То ви, напевне, повернетеся до Верболісу, — здогадався я. Мій мозок працював найшвидше, як умів. Я вже впевнився, що Регал переїжджає до Трейдфорда з усім господарством. Тепер міркував, хто ж залишається тут. Себе я записав на початку списку. Додав Барріча та Чейда. Блазень? Можливо, тому він останнім часом грав на руку Регалові, щоб мати змогу поїхати з королем до Трейдфорда.

Дивно, як я досі не подумав, що короля та Кеттрікен буде забрано не лише від Чейда, а й від мене. Регал відновив свої накази не випускати мене з Оленячого замку. Я не хотів турбувати Кеттрікен, добиваючись їхнього скасування. Зрештою я ж обіцяв Чейдові не здіймати хвиль.

— Я не можу повернутися до Верболісу. Там урядує Август, королів небіж. Той, що був керівником Галенової групи до того, як з ним сталося те нещастя. Він не відчуває до мене приязні, а я не маю права вимагати там притулку. Ні. Ми зостанемося тут і зробимо те, що нам під силу.

Я запропонував те єдине, що міг.

— У мене ще зосталося ліжко. Я принесу його сюди, для Лейсі. Барріч мені допоможе.

Лейсі заперечно похитала головою.

— Я зробила собі матрац, і цього мені достатньо. А ліжко зостав там, де стоїть. Може, бодай у тебе його не відберуть. Бо якби воно опинилося тут, то завтра його напевно не стало б.

— Чи король Шрюд геть не переймається тим, що діється? — сумно спитала мене леді Пейшенс.

— Я не знаю. Тепер усіх завертають від його дверей. Регал каже, що він надто хворий, аби когось приймати.

— Я думала, що це тільки мені не можна з ним бачитися. Ах, так. Бідний чоловік. Утратити двох синів, а тоді ще й дивитися, як усе королівство йде за ними слідом. Скажи мені, як почувається королева Кеттрікен? Я не мала нагоди з нею зустрітися.

— Коли я востаннє її бачив, то наче добре. Очевидно, засмучена чоловіковою смертю, але…

— То вона не постраждала через падіння? Я побоювалася викидня. — Пейшенс відвернулася від мене і глянула на стіну, де не стало звичного гобелена. — Я була надмірною боягузкою. Не посміла сама з нею побачитися, як хочеш знати правду. Я надто добре знаю, як це боляче — втратити дитину, перш ніж потримати її в обіймах.

— Падіння? — дурнувато спитав я.

— То ти не чув? На тих жахливих сходах до Саду королеви. Казали, наче з саду забрано якісь статуї, а вона пішла глянути, що діється, і, повертаючись, упала. На щастя, не скотилася зі сходів, але й так серйозно забилася. Ударилася спиною об ті кам’яні сходи.

Почувши це, я не міг уже й думати про розмову з Пейшенс. Переважно вона вела мову про спустошення в бібліотеці, а я не хотів перейматися ще й цим. Тільки-но випала нагода, я чемно попрощався, непевно пообіцявши принести звістку просто від королеви.

До Кеттрікен мене не впустили. Кілька її дам хором сказали мені, щоб я не тривожився, не хвилювався, з нею все гаразд, єдине, що їй потрібно, — це відпочинок, але ох, це було жахливо… Я витримав достатньо, аби впевнитися, що викидня не було, а тоді втік.

Але я не повернувся до Пейшенс. Ще ні. Натомість повільно піднявся сходами до Саду королеви. Я ніс із собою лампу і йшов дуже обережно. На вершині вежі все виявилося так, як я й побоювався. Менші й цінніші статуї забрано. Щодо більших, то я був певен, що вони порятувалися завдяки своїй масі. Зникнення статуй порушило ретельно творену гармонію саду Кеттрікен, уже й так осиротілого взимку. Я старанно зачинив за собою двері й пішов униз сходами. Вкрай повільно. Вкрай обережно. На дев’ятій сходинці я знайшов те, що шукав. Зі мною ледь не сталося те, що й із Кеттрікен, але мені вдалося встояти на ногах. Я присів, щоб оглянути сходинку. Сажа змішана з жиром, щоб приховати його блиск і зробити непомітним на зачовганих сходах. Змащено там, де нога й так могла сковзнути, особливо коли хтось стривожений квапливо спускався сходами. Достатньо близько від вершини вежі, щоб причиною зісковзування можна було визнати вологу чи грязюку, яка зосталася на взутті. Я потер чорну пляму пальцями, понюхав їх.

— Смачненький шматок солонини, — зауважив блазень. Я схопився на ноги й ледь не впав зі сходів. Утримав рівновагу лише завдяки тому, що шалено замахав руками.

— Цікаво. Як думаєш, ти міг би мене цього навчити?

— Це не смішно, блазню. Останнім часом за мною стежать, а мої нерви геть не годяться.

Я глянув униз, у темряву. Якщо блазень міг застати мене зненацька, то чому й не Вілл?

— Як там король? — тихо спитав я. Якщо вчинено замах на Кеттрікен, то я не міг бути певний безпеки короля Шрюда.

— Це ти мені скажи. — Блазень вийшов із тіні. Його пишні шати зникли, а на зміну їм прийшов давній червоно-синій строкатий одяг. Саме пасував до нових синців, що покривали половину