Королівський убивця - Робін Хобб

— Невже знову, — видихнув я.

— Точнісінько те саме і я їм сказав. Але вони чомусь не звернули уваги. Деякі люди просто не мають нахилу до розмов.

— Що сталося? Я думав, що ти й Регал…

— Ну що ж, навіть блазень може здатися не настільки йолопом, аби задовольнити Регала. Я не хотів сьогодні відходити від короля Шрюда. Вони постійно його розпитували, що трапилося в ніч свята. Я, може, виявився надміру дотепним, пропонуючи їм інші способи розваги. Вони мене викинули.

Моє серце впало. Я був певний, що достеменно знаю, який саме охоронець викинув його за двері. Усе було так, як мене завжди перестерігав Барріч. Ніколи не відомо, на що може відважитися Регал.

— І що король їм сказав?

— Ах! Нема щоб спитати, чи з королем усе гаразд, чи він одужав? Ні, тільки що король їм сказав? Чи ти боїшся, що твоя цінна шкура в небезпеці, принцику?

— Ні. — Я не образився ні на його питання, ні навіть на те, як він його сформулював, бо заслужив це. Останнім часом я занедбав нашу приязнь. А все-таки він прийшов до мене по допомогу, коли потребував її. — Ні. Але доки король не скаже, що Веріті живий, то Регал не матиме приводу…

— Мій король був… неговірким. Усе почалося як мила розмова між батьком і сином. Регал розповідав королю, як він має тішитися, що його улюбленець нарешті стане королем-в-очікуванні. Король Шрюд був досить розсіяним, останнім часом з ним таке часто трапляється. Це чомусь роздратувало Регала, і він почав звинувачувати його, що не достатньо задоволений, що навіть опирається. А тоді давай запевняти, наче існує змова, наче хтось таємно готує заколот, аби не дати йому сісти на престол. Надто небезпечною є людина, яка не може твердо вирішити, чого вона боїться. Регал саме такий. Навіть Воллесу дісталося на горіхи. Він саме наготував королю якесь пійло, щоб приглушити його розум разом із болем, та коли підніс своє вариво ближче, то Регал вибив те йому з рук. Тоді обернувся до бідного тремтячого Воляса Осляса та й звинуватив його в належності до змови. Твердив, наче Воллес намагався обпоїти короля дурманом, аби він не міг сказати того, про що знає. Звелів Воллесові забратися з кімнати, кажучи, що король його не потребуватиме, доки не визнає за належне відверто порозмовляти зі своїм сином. Тоді й мені наказав забиратися. Мою нехіть до цієї рекомендації було подолано силами двох його кремезних внутріземських плугатарів.

Усередині мене наростав страх. Я пам’ятав ту мить, коли поділяв страждання короля. Регал безжально дивитиметься, як біль здолає викликане зіллям заціпеніння й опанує його батька. Я не міг уявити собі людини, спроможної на таке. Але знав, що Регал це зробить.

— Коли це трапилося?

— Десь годину тому. Ти не така персона, яку легко знайти.

Я пильніше глянув на блазня.

— Спустися до стаєнь, до Барріча. Подивися, що він може для тебе зробити.

Я знав, що цілитель не торкнеться блазня. Подібно до багатьох у Твердині, боявся його дивного вигляду.

— Що ти робитимеш? — тихо спитав блазень.

— Не знаю, — чесно відповів я. Це була саме одна з тих ситуацій, про які я попереджав Чейда. Знав: хай що б я робив чи й зовсім нічого не робив, наслідки однаково будуть серйозними. Мусив відвернути Регалову увагу. Чейд знає, що діється, у цьому я не сумнівався. Якби тільки Регала та всіх інших вдалося тимчасово виманити… Я міг вигадати лише одну звістку, настільки важливу, щоб вона змусила Регала покинути Шрюда.

— З тобою все буде добре?

Блазень опустився, сів на кам’яні сходи. Сперся головою об стіну.

— Думаю, що так. Іди.

Я рушив донизу сходами.

— Стривай! — зненацька скрикнув він.

Я зупинився.

— Коли ти забереш звідси мого короля, я піду з ним.

Я лише глянув на нього.

— Я це й мав на увазі, тому й носив Регалів ошийник, щоб добитися від нього цієї обіцянки. Але зараз вона нічого для нього не значить.

— Я не можу обіцяти, — тихо сказав я.

— Зате я можу. Обіцяю, що, коли мого короля заберуть, а я не піду з ним, видам усі твої таємниці. Геть усі.

Голос блазня дрижав. Він знову притулив голову до стіни.

Я швидко відвернувся. Сльози, що текли по його щоках, були рожевими, — через рани на обличчі. Я не міг витримати цього видовища. Побіг сходами вниз.

Розділ 27

Змова

Йде Рябий до твеї хати,

Йде під вікна заглядати,

Він несе в твій дім заразу,

Щоб згубити всіх одразу.

Свічка синім запалала —

Значить, відьма щастя вкрала.

А змія біля каміна —

То захворіє дитина.

Хліб не виросте, як слід,

На плиті згорить обід,

Молоко тобі згорнеться,

Масло зовсім не зіб’ється,

А твій ніж тебе ж вразить,

Півень круком закричить.

Отоді господар хати

Знатиме, що він проклятий.

— Мусимо десь роздобути кров. — Кеттрікен вислухала мене і тепер виклала це прохання так просто, наче просила келих вина. Дивилася то на Пейшенс, то на Лейсі, чекаючи від них ідей.

— Я роздобуду курча, — врешті-решт неохоче сказала Лейсі. — Але мені потрібен мішок. Запхну його туди, щоб було тихо.

— То йди, — промовила Пейшенс. — Йди швидко. І повертайся з ним до моєї кімнати. Я принесу ножа та вмивальну миску, зробимо це там, а сюди принесемо лише горнятко крові. Що менше робитимемо тут, то менше нам доведеться приховувати.

Я насамперед вдався до Пейшенс і Лейсі, знаючи, що ніяк не зможу оминути дам з почту королеви. Потім ненадовго забрався до своєї кімнати, а вони тим часом пішли до королеви, начебто зі спеціальним трав’яним чаєм для неї, але насправді нишком попросили в неї приватної аудієнції для мене. Вона відправила всіх своїх дам, запевнивши їх, що чудово почуватиметься в товаристві Пейшенс і Лейсі, а тоді послала Розмері покликати мене. Зараз Розмері гралася біля каміна, цілковито поглинута одяганням ляльки.

Коли Лейсі та Пейшенс вийшли