Королівський убивця - Робін Хобб

Помовчав, а затим сказав, уже серйозно:

— Моллі приходила до мене, раніше.

— З нею все гаразд?

— Принесла свічки, хоча й знала, що я їх не потребую, — вів далі Барріч, наче я нічого й не казав. — Здавалося, вона шукала приводу зі мною порозмовляти.

— Що вона сказала? — Я підвівся з крісла.

— Небагато. Вона завжди зі мною дуже стримана. Я з нею більш щирий. І просто сказав їй, що ти за нею сумуєш.

— І що вона?

— Нічого. — Він усміхнувся. — Але вона дуже мило шаріється.

Зітхнув і знову споважнів.

— І, як щира людина, я спитав, чи ще хтось не давав їй подальших підстав для страху. Вона розправила свої плеченята і сховала підборіддя, наче я намагався щось увіпхнути їй крізь зуби. Відповіла, що ґречно дякує за мою турботу, але, як досі, може подбати про себе сама.

Стишивши голос, він спитав:

— Вона попросить допомоги, якщо її потребуватиме?

— Не знаю, — зізнався я. — Вона має власний запас відваги. Свій власний спосіб боротьби. Вона обертається назустріч небезпеці і протистоїть їй. Я кружляю і намагаюся непомітно підійти з тилу. Інколи вона змушує мене почуватися боягузом.

Барріч підвівся і потягнувся, аж кості затріщали.

— Ти не боягуз, Фітце. Я б за тебе поручився. Можливо, ти краще від неї розумієш, що за чим іде. Я хотів би заспокоїти тебе стосовно неї. Але не можу. Охоронятиму її якомога краще, як умію. Наскільки вона мені дозволить.

Він скоса глянув на мене.

— Гендз питав мене сьогодні, хто така та гарна леді, що так часто мене відвідує.

— І що ти сказав?

— Нічого. Просто глянув.

Я знав цей погляд. Більше Гендз нічого не питатиме.

Барріч пішов, а я простягся на ліжку, намагаючись відпружитись. Але не міг. Я розслабив тіло, міркуючи, що йому треба дати бодай трохи відпочинку, навіть якщо мозок цьому опиратиметься. Більш достойна людина думала б тільки про становище свого короля. Боюся, однак, що мої думки переважно були зайняті Моллі, самотньою у своїй кімнаті. Не маючи сили більше це витримувати, я підвівся з ліжка і, як примара, поплентався Твердинею.

З Великої зали внизу все ще долинали звуки веселощів, хоча розвага явно завмирала. У коридорі було порожньо. Я тихо рушив у напрямку сходів. Пообіцяв собі, що буду дуже, дуже обережним, що лише торкнуся її дверей, ну, може, зайду на кілька хвилин, аби пересвідчитися, що в неї все гаразд. Більше нічого… Лише якнайкоротші відвідини…

За тобою стежать.

Оскільки віднедавна Нічноокий дуже остерігався Барріча, я почув його думку як дуже тихий шепіт.

Я не зупинився. Це дало б змогу моєму підглядачеві здогадатися, що я його запідозрив. Натомість почухав плече, що дало мені підставу повернути голову й оглянутися. Я нікого не побачив.

Понюхай.

Я коротко видихнув і глибоко вдихнув. Слабкий запах у повітрі. Піт і часник. Я обережно пошукав, і кров мені в жилах захолола. Вілл. Темний непомітний Вілл, завжди з напівпримруженими очима. Член групи, відкликаний з Бернсу. Я дуже легенько торкнувся Скіллом заслони, що ховала його від мене. Витончений наказ не помічати його, посланий у мій бік легенький аромат самовпевненості, що мав змусити мене відважніше робити все заплановане. Дуже підступний. Дуже вигадливий, куди делікатніший дотик, ніж усе, продемонстроване мені Сереною чи Джастіном.

Значно небезпечніша людина.

Я підійшов до сходів, узяв свічки з додаткових розвішаних там канделябрів і повернувся у свою кімнату, наче це було єдиною моєю метою.

Коли я зачинив за собою двері, у роті мені пересохло. З дрижанням зітхнув. Змусив себе перевірити захист своєї свідомості. Його в мені не було, це я міг сказати напевно. Отже, він не винюхував моїх думок, а лише нав’язував мені свої, щоб полегшити собі завдання стати моєю тінню. Якби не Нічноокий, він пішов би сьогодні за мною до дверей Моллі. Я присилував себе знову лягти в ліжко й намагався згадати всі свої дії, відколи Вілл повернувся до Оленячого замку. Я недостатньо оцінив його як ворога лише тому, що він не випромінював у мій бік такої ненависті, як Серена і Джастін. Він завжди був тихим непомітним юнаком. Виріс у нічим не визначного мужчину, що не привертав нічиєї уваги.

Я був дурнем.

Я не думаю, щоб він раніше стежив за тобою. Але не знаю напевне.

Нічноокий, мій брате. Як мені тобі віддячити?

Залишайся живим. — Після паузи. — І принеси мені імбирні коржики.

Ти їх матимеш, — гаряче запевнив я.

Розведений Баррічем вогонь догорів, а я все ще не спав, коли почув протяг із Чейдових покоїв. Устати й піти до нього було майже полегшенням.

Він нетерпляче чекав, ходячи туди-сюди кімнатою. Накинувся на мене, тільки-но я піднявся сходами.

— Таємний убивця — це знаряддя, — проінформував він мене сичанням. — Це до тебе ніяк не доходить. Ми — знаряддя. Нічого не робимо з власної волі.

Я зупинився, вражений гнівом у його голосі.

— Я нікого не вбив! — сказав я обурено.

— Ша! Говори тихіше. Я на твоєму місці не був би такий певний, — відповів він. — Скільки разів я робив свою справу, сам не вдаряючи ножем, а просто даючи комусь іншому достатню причину й можливість зробити це замість мене?

Я не сказав нічого.

Він глянув на мене й зітхнув, гнів і злість поступово його покидали. Трохи лагідніше він сказав:

— Інколи найкраще, що ми можемо зробити, — це зберегти, що вдасться. Інколи мусимо відмовитися від усього іншого. Ми не ті, хто приводить колеса в рух, хлопче. Те, що ти зробив цієї ночі, було погано задумане.

— Те саме казали мені блазень і Барріч. Не думаю, що Кеттрікен погодилася б з цим.

— Кеттрікен і її дитя могли б жити в жалобі. Так само, як король Шрюд. Дивись, як це було б. Чужинка, вдова покійного короля-в-очікуванні, мати дитини, якої ще й не видно і яка ще багато років неспроможна буде правити. А Шрюда Регал визнав слабосилим немічним старцем, що може бути використовуваний як маріонетка, але цілковито нешкідливим. Регал не мав безпосередньої причини, щоб їх позбутися. Я погоджуюся, що становище Кеттрікен не було цілковито безпечним, але вона не була в прямій опозиції до Регала. А тепер є.

— Вона не сказала йому, що ми виявили, — неохоче промовив я.

—