Королівський убивця - Робін Хобб

— Можливо. Але скільки часу могла б зайняти передача такої звістки з гір? Я знаю, що Веріті був ще живим у день від’їзду герцога Бернсу. Бо тоді Шрюд використав мене, щоб з ним порозмовляти. Того вечора, коли я знепритомнів біля каміна. От що тоді сталося, блазню. — Я помовчав. — І я вірю, що відчував його під час битви в Нітбеї.

Я бачив, як Барріч подумки лічив дні. Він неохоче знизав плечима.

— І все-таки це можливо. Якщо Веріті вбито саме того дня, а звістку вислано негайно, а коні та вершники добрі… таке могло бути. Хоч із труднощами.

— Я в це не вірю. — Я повернувся до інших, намагаючись вселити в них надію. — Не вірю, що Веріті мертвий.

Затим знову глянув на короля Шрюда.

— А ви? Ви вірите, що ваш син міг померти, а ви нічого не відчули?

— Чівелрі… відійшов саме так. Як дедалі слабший шепіт. «Батьку, — сказав він у моїх думках. — Батьку».

У кімнаті запанувала тиша. Я, сидячи навпочіпки, чекав рішення мого короля. Він повільно здійняв руку. Наче живучи власним життям, вона здолала невелику відстань, що нас розділяла, лягла на моє плече. Оце й усе. Лише вага руки мого короля на моєму плечі. Король Шрюд легко посунувся на кріслі. Вдихнув крізь ніс. Я заплющив очі та знову занурився в чорну ріку. Ще раз постав перед обличчям доведеного до розпачу молодого чоловіка, ув’язненого в помираючому тілі короля Шрюда. Ми разом упали в стрімку течію світу. «Тут нікого немає. Тут більше нікого немає, крім нас», — самотньо прозвучав Шрюд.

Я не міг знайти себе, не мав ні тіла, ні язика. Він тримав мене під собою у цій круговерті та гуркоті. Мені тяжко було навіть думати, не те що згадати ті дрібки знання про Скілл, які я засвоїв на суворих уроках Галена. Це було наче спроба декламації вивченої напам’ять промови, коли тебе душать. Я піддався. Я цілковито піддався. Потім звідкись, наче перо на вітрі, наче танець порошинок у сонячному промінні, залунав голос Веріті, який сказав мені: «Бути відкритим — це просто не бути закритим».

Весь світ був лише позбавленим простору місцем, усіма речами всередині всіх інших речей. Я не сказав уголос його імені, не думав про його обличчя. Веріті був там, завжди був там, а приєднатися до нього можна було без жодних зусиль. Ви живі!

Звичайно. Але ти не будеш живим, якщо так розливатимешся. Ти за одним разом виплескуєш себе. Регулюй свою силу. Будь точним.

Він заспокоїв мене, заново сформував у мене самого, а тоді, задихаючись, розпізнав.

Батьку!

Веріті грубо мене відіпхнув. Повернися! Відпусти його, він не має на це сили. Ти його осушуєш, ідіоте! Відпусти!

Так, наче я був відштовхнутий, але різкіше. Отямившись і розплющивши очі, я виявив, що лежу на боці, простягшись перед каміном. Моє обличчя було неприємно близько до вогню. Я зі стогоном перекотився — і побачив короля. Його губи втягувалися і витягувалися при кожному подиху, шкіра набула синюватого відтінку. Барріч, Кеттрікен і блазень безпорадно стояли довкола нього.

— Зробіть… щось! — просопів я до них.

— Що? — спитав блазень, вірячи, що я знаю.

Я понишпорив у думках і вишукав єдиний засіб, який зумів згадати.

— Ельфійська кора, — прохрипів я. Краї кімнати почорніли. Я заплющив очі та слухав, як вони панікують. Поволі зрозумів, що сталося. Я скіллив.

Я використав силу мого короля, щоб це зробити.

«Ти будеш смертю королів», — сказав мені блазень. Пророцтво чи проникливий здогад? Здогад Шрюда Проникливого. Мої очі зайшлися слізьми.

Я відчував запах чаю з ельфійської кори. Чиста сильна ельфійська кора, жодного імбиру чи м’яти для маскування. Я трохи розплющив очі.

— Загаряче! — просичав блазень.

— На ложці швидко вистигне, — заперечив Барріч і влив трохи королю в рот. Той не опирався, але я не бачив, щоб він ковтнув. Завдяки широкому досвіду, здобутому впродовж проведених у стайні років, Барріч обережно відтяг нижню щелепу короля, а тоді погладив його по горлі. Вилив наступну ложку в розкритий рот. Потроху пішло.

Кеттрікен присіла біля мене. Поклала мою голову собі на коліна, притулила горнятко до губ. Я всмоктав, надто гаряче, дарма, втягнув повітря, голосно. Ковтнув, змагався із задухою через гіркоту. Темрява відступила. Горнятко повернулося, я знову відпив ковток. Відвар був достатньо сильним, щоб мій язик майже повністю отерп. Я глянув на Кеттрікен, знайшов її очі. Мені вдалося трохи кивнути.

— Він живий? — тихо спитала вона.

— Так. — Це було все, на що я спромігся.

— Він живий! — голосно й радісно крикнула вона іншим.

— Мій батько! — заволав Регал. Стояв у дверях, погойдуючись, червоний на виду від міцних напитків і гніву. За ним я помітив його охоронців і малу Розмері, що, широко розплющивши очі, заглядала з-за одвірка. Їй вдалося якось прослизнути повз чоловіків, дістатися Кеттрікен і вхопитися їй за спідницю. На якийсь час наша жива картина непорушно застигла.

Тоді Регал ввірвався в кімнату, вигукуючи, вимагаючи, випитуючи, але не даючи нікому змоги сказати бодай слово. Кеттрікен так і сиділа навпочіпки, захищаючи мене, а то, присягаю, Регалові стражники знову б мене запопали. Король наді мною, у своєму кріслі, потроху повертався до нормального кольору обличчя. Барріч влив йому до рота чергову ложку чаю, а я з полегшенням побачив, як він п’є.

Регалові легше не стало.

— Що ти йому даєш? Припини! Я не дозволю, щоб стаєнний челядник отруїв мого батька.

— У короля був черговий напад, мій принце, — зненацька промовив блазень. Його голос розкраяв хаос у кімнаті, зробивши отвір, крізь який просочилася тиша. — Чай з ельфійської кори — загальновідомий засіб для відновлення сил. Я певен, що навіть Воллес чув про це.

Принц був під хмелем. Не зовсім розумів, чи це з нього сміються, чи намагаються привернути на свій бік. Він дивився на блазня, а той лагідно усміхався.

— Ох, — неохоче сказав Регал, насправді не бажаючи заспокоїтися. — А що з цим?

І гнівно тицьнув на мене.

— П’яний, — Кеттрікен встала, дозволивши моїй голові з переконливим гуркотом лупнути об підлогу. Мені в очах аж