Королівський убивця - Робін Хобб

доти був більш-менш цілісним, доки уникав думок про неї. А ця порожня кімната здійняла перепаску з моїх очей. Я зазирнув у своє нутро, і побачене викликало в мене зневагу. Шкодував, що не можу скасувати поцілунків на подушечках пальців Целеріті. Були вони бальзамом на душевні рани дівчини чи принадою, що мала прив’язати до мене її саму та її батька? Я вже й не знав достеменно. Те й те недобре, обидві причини фальшиві, якщо я взагалі вірив у кохання, в якому присягався Моллі. Цей мій єдиний вчинок доводив, що я винен у всьому, чим вона мені докоряла, бо завжди ставив би династію Провісників понад нею. Даремно манив її обіцянкою подружжя, відібрав у неї самоповагу та віру в мене. Вона завдала мені болю, покидаючи мене. Але це не змогло виправити того, що я зробив з її вірою в себе саму. Вона так завжди й житиме з переконанням, що її обманув та використав самолюбний брехливий хлопець, якому забракло навіть відваги, щоб битися за неї.

Чи можна черпати відвагу з внутрішнього спустошення? А з легковажності та жаги до самознищення? Я сміливо повернувся донизу й вирушив просто в покої короля. Світильники в ліхтарнях біля його дверей дратували мене, плюючись блакитними іскрами, коли я повз них проходив. Це дещо надміру драматично, Чейде. Я гадав, чи він попрацював з кожною свічкою і кожним смолоскипом у Твердині. Відхилив завісу і ввійшов. Там не було нікого. Ні у вітальні, ні навіть у королівській спальні. Взагалі ні на що глянути. Найкращі речі забрано й вивезено у верхів’я ріки. Кімнати скидалися на приміщення у посередньому заїзді. Нічого було й украсти, а то Регал залишив би вартового біля дверей. Якимсь дивом усе довколишнє нагадало мені кімнату Моллі. Щоправда, тут залишилися якісь меблі, постіль, вбрання та ще дещо. Але ця кімната вже не була кімнатою мого короля. Я підійшов і став біля столу, саме там, де стояв колись малим хлопцем. Тут раз на тиждень, за сніданком, Шрюд зі властивою йому проникливістю розпитував мене про мої уроки, щоразу нагадуючи, що я його підданий, а він мій король. Той чоловік зник із цієї кімнати. На зміну твореному діяльною людиною безладу, ріжкам для взуття, клинкам, розгорнутим сувоям прийшли кадильниці та липкі чашки з наркотичним зіллям. Король Шрюд уже давно покинув цю кімнату. Цієї ночі я заберу звідси старого хворого чоловіка.

Я почув кроки й вилаяв себе за необережність. Сховався за завісу і стояв там, не рухаючись. Долинуло бурмотіння голосів із вітальні. Воллес. А ця глузлива відповідь мала б належати блазню. Я вийшов зі своєї схованки, став біля входу до спальні та крадькома виглянув назовні з-за портьєри. На канапі біля короля сиділа Кеттрікен, тихо з ним розмовляючи. Вона мала втомлений вигляд. Довкола її очей залягли темні кола, але вона всміхалася до короля. Я із задоволенням почув, що він бурмоче якусь відповідь на її питання. Воллес присів біля каміна, аж надміру ретельно докидаючи дров до вогню. По той бік каміна клубочком згорнулася Розмері, а її нова сукня розкинулася довкола неї. Коли я заглянув, вона саме сонно позіхнула, тоді тяжко зітхнула й випросталася. Я її жалів. Через довгу церемонію почувався точнісінько так само. Блазень стояв за кріслом короля. Раптом він обернувся і глянув на мене, наче нас і не розділяла портьєра. Наскільки я бачив, нікого більше в кімнаті не було.

Блазень різко озирнувся на Воллеса.

— Так, дуйте, сер Воллесе, дуйте міцно й гаряче. Нам узагалі не потрібен буде вогонь, ви жаром свого дихання виженете весь холод із кімнати.

Воллес так і сидів навпочіпки, але повернувся і глипнув на блазня крізь плече.

— Принеси дрова, добре? З цими полінами годі впоратися. Наче й займаються, але не горять, як слід. Мені потрібна гаряча вода, щоб приготувати королю його чай на сон.

— Щоб я приніс дрова? Дрова? Я дрова? Я не дрова, достойний Воллесе. Я не запалаю, хай скільки б ти сапав і дмухав. Сторожа! Гей, сторожа! Ходіть-но й принесіть дров, як ваша воля!

Блазень виплигнув зі свого місця за королем і стрибнув до виходу, де влаштував цілий спектакль із портьєрою, наче це були справжні двері. Нарешті висунув голову до коридору і знову голосно погукав вартових. За мить утягнув голову назад і повернувся в кімнату з пригніченою міною.

— Ні сторожі, ні дров. Бідний Воллес.

Серйозно придивився до Воллеса, що тим часом став на чотири, спершись на руки й коліна, і сердито розворушував вогонь.

— Може б, ти обернувся іншим боком, схилився до стерна, дмухнув як слід, і вогонь розгорівся б веселіше. Кормою вперед, щоб була добра тяга, бравий Воллесе.

Тут одна зі свічок у кімнаті зненацька виплюнула сині іскри. Усі, включно з блазнем, здригнулися від її сичання, а Воллес схопився на ноги. Досі я не сказав би, що він забобонний, але цього разу в його очах ненадовго спалахнуло щось дике. Легко було здогадатися, що цей знак дуже йому не подобається.

— Вогонь просто не горить, — заявив він, а тоді, наче усвідомивши значення сказаного, завмер із роззявленим ротом.

— І ми прокляті, — добродушно погодився блазень. Мала Розмері біля каміна підтягла коліна до підборіддя і роззирнулася довкола. Уся її сонність зникла.

— Чому немає вартових? — розгнівано спитав Воллес. Підійшов до виходу з кімнати й виглянув у коридор. — Усі смолоскипи горять синім!

Він утягнув голову до кімнати й дико озирнувся.

— Розмері! Біжи й поклич варту. Вони казали, що прийдуть одразу ж за нами.

Розмері заперечно похитала головою, не маючи охоти рушити з місця. Міцно обхопила руками коліна.

— Варта піде за нами? Ватра піде за нами? О, це заплутана тема! Чи вийде з варти ватра?

— Перестань уже торохтіти, — накинувся Воллес на блазня. — Йди за вартовими.

— Йти за вартовими? Спершу ти називаєш мене дровами, а тепер кажеш йти позаду за вартовими, як їхній песик. Ах! Ти, певне, маєш на думці палицю. Де палиця? — і блазень почав дзявкати, як шалений, та кружляти кімнатою, наче справді шукаючи кинуту палицю.

— Йди по вартових! — аж завив Воллес.

Тут твердим голосом озвалася королева:

— Блазню! Воллесе! Годі! Ви втомили нас своїми вибриками, а ти, Воллесе, налякав Розмері. Йди і приведи вартових, якщо ти так на цьому наполягаєш. Що ж до мене, я б хотіла трохи спокою. Я